23 за вікном спав. Спав і бачив кошмари — Яків був у тому більш ніж переконаний, — адже в окупації кожен сон може стати останнім, тож засинали проскурівчани з єдиним бажанням — дожити до ранку й пережити наступний день. А далі… А далі ніхто не загадувався. І якщо вдень місто жило — гуло голосами, нехай і сторожкими, глухими та наляканими, кракало воронням, цокало кінськими підковами, погримувало колесами возів, рипіло дверима, — то вночі воно перетворювалося на сповиту темрявою пустку. І добре, коли посеред цієї мертвої тиші не лунало огидне «Halt! 1», супроводжуване все тим же сухим тріскотінням автоматної черги. Не те щоб Яків любив Проскурів. Після їхнього розладу в дев’ятнадцятому вони так і не стали друзями, як було раніше, однак після страшних тридцятих, коли Якову довелося повернутися до голодного міста, щоб вижити, вони перетворилися на старих приятелів. Яків пригадував ті дні й старанно занотовував їхні подробиці, коли мав час. Ось і зараз він шугнув думкою вулицею Кам’янецькою, куди колись щоранку бігав на службу і яка зустріла його, коли він пішки причовгав до міста, залишивши за спиною примару голодного села. Але й колишня ненависть та відраза до міста зникли. Більше не було такого, щоб від самої згадки про місто хапали дрижаки. Лютий дев’ятнадцятого не стерся зі спогадів, проте побляк у пам’яті настільки, щоб здаватися далеким та несправжнім. Принаймні Яків саме так хотів про нього думати. Попри війну, нужду та страх смерті, десь там, по той бік паркану гетто, люди сплять, світять свічки, мають сякий- такий харч і будують немудрящі плани на наступний день. 1 Стій! (нім.)
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx