24 А тут, по цей бік, час неначе зупинився, і завтра ніколи не настане. Яків притулився лобом до холодної шибки й спробував розгледіти в темному проміжку між двома сусідніми будинками навпроти його вікна бодай якісь натяки на далекий вогник у нічному місті. Німці не жалували вогнів уночі, проте й не починали одразу ж стріляти по шибках, де посеред ночі міг спалахнути на кілька хвилин тріпотливий вогник свічки. Інша справа була в гетто, але тут уже давно з настанням темряви не світилося жодне вікно. Йому здавалося, що один-єдиний вогник здатен був повернути йому віру та надію на примарне майбуття. Він неначе стверджував би перемогу світла над всеохопною темрявою, перемогу життя й тепла над смертю та могильним холодом. І Яків вдивлявся до піску в очах, тулився лобом до холодного скла, від чого воно лише бралося туманом і ще більше ускладнювало пошуки бажаного промінця надії. Вогню не було. Чи то ніч видалася такою темною, чи проміжок між будинками, в якому вдень було видно шматочок міста, був надзвичайно вузьким, а чи сьогодні вночі нікому не забажалося присвітити собі бодай сірником у поході до комори. Або Проскурів чомусь надувся на нього й не хотів показувати бажаного. Яків зітхнув і знову потягнувся до годинника. Двадцять по першій. Тепер час завжди повз неквапом, і траплялися такі дні, коли здавалося, що доба десь надбала собі кільканадцять зайвих годин. Можливо, хтось і порадів би такому, проте кожна зайва мить у кільці паркана гетто рівнялася рокові, а кожна секунда в окупації відбирала день життя. Ночі ж узагалі перетворювалися на муку, коли від думок ставало тісно в голові і Яків намагався вимудровувати бодай якісь розумові техніки, які дозволили б
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx