10 — Туди, — прошепотів він і вказав на дальні двері, за якими, як Гершеві було відомо, розташовувався учителів особистий кабінет — locus sanctus 1, куди доступ був заборонений усім без винятку. Не без мимовільного вдоволення Герш зауважив, що коридор порожній. Наблизився до вказаних дверей і на мить прислухався — кабінет також німував. Таки вчитель не запросив його «у складі»… Він ледве торкнувся дверей кісточками пальців — не постукав, а радше прошелестів про власне прибуття і ввійшов. Кабінет освітлювало кількадесят свічок — товстих і тонких, довгих і таких, що вже майже догоріли. Усі разом вони давали достатньо світла, щоб роздивитися приміщення в найменших подробицях, та Гершеві зараз було не до того — він прикипів поглядом до вузького ліжка, котре, певно, за велінням учителя, перенесли сюди і встановили просто поруч із робочим столом. На ліжку з підмощеними під плечі та голову подушками напівсидів рабі, й у першу мить Гершеві здалося, що він запізнився — таким восковим та жовтим було обличчя старого. Та ось його кволі груди здригнулися, і Герш із полегшенням зрозумів, що помилився — вчитель просто прикрив очі або й спав. — Учителю, — він не насмілювався підступити до ліжка й далі стояв за крок від дверей. — Хто тут?.. — голос учителя видавався ледь чутним шелестінням останніх пожовклих листочків на осінньому дереві. — Це ти, Гершоне? —Я, вчителю, — Гершеві на очі набігли несподівані сльози. Вчитель завжди називав його повним іменем, ніколи не скорочуючи до «Герша», та в його вустах воно 1 Священне місце (лат.).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx