11 звучало на диво ніжно. От і зараз… — Я прийшов, як ви й веліли. — Я не маю права покинути цей світ, Гершоне… — вчитель нарешті розплющив очі й спробував каламутним поглядом відшукати учня, — доки не розповім тобі свою найбільшу таємницю… Волосся на потилиці Герша піднялося від раптового страху — вчитель справді замислив щось серйозне, й уникати цього не було сенсу. Вчитель почав говорити. 17 вересня 1609 року. Прага Служка притулився вухом до дверей і намагався розібрати бодай слово, проте господар був надто слабким, щоб говорити голосно, а дошки дверей — надто товстими, щоб крізь них можна було розчути його шепіт. Проте він і далі притискав вухо до лакованого дерева, ризикуючи виказати себе необережним порухом; добре хоч те, що двері відчинялися назовні, тож він не боявся шкереберть улетіти до господаревого кабінету, якщо замок раптом вирішить встругнути капость. — …а ухаю… ителю… — долинуло з того боку, і служка вдоволено всміхнувся. Чути було вкрай погано. Власне, не було чутно нічого з того, що казав учитель, а учень здебільшого мовчав, тож служка тільки те й робив, що дослухався до довгих уривків тиші, обрамлених короткими репліками, котрі нічого не означали і не вносили жодної ясності. По кількох хвилинах такого безплідного підслуховування служка знудився, а коли минуло добрі чверть години — геть засумував під дверима, сів на підлогу й мало не закуняв. Проте шарпнувся і миттю зірвався на ноги, коли двері прочинилися — однак із кабінету ніхто не вийшов.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx