РОЗДІЛ 1 У шпарку старого вікна тягло пронизливим холодом, і Якову ніяк не вдавалося позбутися протягу. А він невпинно вистуджував крихітний закапелок, який Яків старою пам’яттю називав кімнатою. Колись це справді була кімната. Чи не вчетверо більша за його нинішнє помешкання. Але відколи їх зігнали сюди з усього міста, довелося обживати будь-які підхожі місцини, а просторі колись кімнати ділити диктовими перегородками на окремі шпарки, де ледве вистачало місця розвернутися. Комусь було не звикати, а хтось і навмисне гуртувався докупи з усіма можливими родичами принаймні з практичних міркувань — спати всім разом було тепліше. А дикт пускали за «прямим» його призначенням — на паливо. От і виходило, що в одній кімнаті, яка колись могла слугувати комусь за вітальню та вважалася не такою вже й просторою, мешкало з десяток дорослих та четверо-п’ятеро дітлахів. Можна було сказати, що Якову ще пощастило, адже стінка, до якої він зараз тулився, була не шматком тонкого дикту, а справжньою цегляною — перед самісінькою війною будинок було вирішено перетворити на черговий пролетарський гуртожиток, тож до облаштування «кімнат» підійшли з усією серйозністю. Та й висотою стелі будинок, на щастя, не вирізнявся, тому обігрівати зайвий простір не доводилося, адже на вагу золота була буквально кожна тріска. Місця в кімнатці заледве вистачало на вузький тапчан, ледь ширший за старечі плечі Якова, крихітний саморобний столик, на якому вміщалася тарілка та
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx