«Останній спадок» Андрія Новіка
14 —Навіщожти так, Баттісто?—сказав на вухо чоловік. —Послухайте… Один із незнайомців зі спини вхопив Баттісту за об- личчя, затуляючи йому рота та водночас тягнучи його за голову й вигинаючи тулуб назад. Перед очима Піреллі повільно повзли білі хмари. Він завжди вважав, що гото- вий покинути світ, віддатись у руки Творця, проте коли темрява підкралася ззаду та прошепотіла на вухо про не- минучий кінець, затремтів, швидко закліпав очима та по- думки заблагав про порятунок. Горло стиснулося в нападі страху. Різкий біль хвилею прокотився тілом, віддаючи на- кази боротися, вивертатися та рятувати життя. У той мо- мент, коли гострий довгий ніж увійшов під ліву лопатку, руки все ще намагалися вирватись із міцних лещат незна- йомців. Марно, як і спроба скрикнути чи то від болю, чи від відчаю. Рука вбивці з ножем важко й повільно повер- нулася на дев’яносто градусів, від чого швидкий внутріш- ній крововилив почав затьмарювати свідомість. Баттіста буквально відчув, як ніж досягає легень, як гаряча кров заливає бронхи. Він здавлено кашлянув… За хвилину бо- льовий шок підкосив Баттісті ноги, і він звалився на зем- лю, мов лантух із непотребом. В очах потемніло, язик занімів і став ватяним. «Господи, урятуй мене…» Секунди тягнулись, як розтоплений пластилін, караю чи нестерпністю та відчаєм. Смерть виявилася холодні- шою, ніж те описували у священних текстах. «Прошу…» Коли серце видало останній імпульс, Баттіста вже ні- чого не бачив. Нічого, крім батька, який ніжною й теплою усмішкою кликав до себе сина.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx