«Останній спадок» Андрія Новіка
18 досліджень—непоганий заробіток, який можна було по- єднувати з викладанням і підготовчими курсами для сту- дентів (я таки мав себе за непоганого археолога). Та най- гірше було бачити, як щоразу син прощається з друзями. Утім іноді мені здавалося, що наявність друзів—то лише моя вигадка. Лука ріс доволі відлюдькуватим хлопчиком, тож за рік порозумітися й потоваришувати з незнайомими дітьми було для нього нереальним завданням. Загалом синові незабаром дев’ять, і прощання ставало неодмінною частиною його життя. —У-і-і-і! Тоненький писк увірвався у вуха, щойно я переступив поріг. Лука збіг сходами, промчав вітальнею та, налетів- ши на мої ноги, обхопив їх обома руками. У грудях при- ємно завібрувало, коли малі, як у кролика, оченята гля- нули на мене знизу вгору. —Ну що, татку? — запитав Лука. —Узяли на робо- ту? Тепер викладатимеш у Львові? Я мовчки підняв його, всадовив на плечі й пішов до кухні викладати продукти. Кілька днів ми із сином харчу- валися самими напівфабрикатами: єдиним, що я вмів виліпити власноруч і придатне до споживання, був омлет із порізаними на дрібні шматочки сосисками. Іноді, якщо підверталося під руку, то й приправлений спеціями. Лука часто жартував, прохаючи приготувати йому мій фірмо- вий чай — простий чорний пакетований чай. —Ну? — Лука міцно вхопив мої вуха та щосили по- тягнув назад. Ті вмить побуряковіли, а я від болю кашлем випорснув повітря з легень. Потому взяв Луку за ногу, стягнув його з пліч і, тримаючи у підвішеному стані, трусонув ним, як мішком зі сміттям. Хлопчина розсікав повітря розмахами рук і шалено реготав. За мить, обхопивши обидві його ноги, я почав пропелером крутити малого навколо себе.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx