«Останній спадок» Андрія Новіка
19 У моїх руках хлопчак мав вигляд маріонетки, не здатної й до найменшого опору. —Пус…и ме…е!—Слова Луки нерозбірливо вихоплю- валися із суміші сміху й крику. —Бо що? — Я знову трусонув малого. Лука, усе ще теліпаючись і метеляючи кінцівками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого та переможного вигляду. —Ро…ітну е…бе …ечем, —Від теліпання слова хлоп- чика вібрували сильними перепадами в голосних. Нога Луки поволі вислизала з моєї долоні, коли я пе- рехопив обома руками його тіло й обережно вклав спи- ною на підлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволі вгамовуючи важкий подих. Груди здіймалися та опускалися дедалі повільніше, а об- личчя заливала червона фарба. —Що ти там пробулькав? — поглядом обвів синові щоки й обслинені губи. —Пограймося! В Артура. Я тобі покажу! —Серйозно? Ти? Пф. —Я тобі покажу! —Лука обурився й спробував що- сили лупнути кулачком мені по нозі (скидалося на те, що перекачана в тренажерці пір’їнка вирішила погратися в альфа-самця). Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши більше жодного слова, підійшов до столу, врізав три скибки хліба—одну синові й дві собі— та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варіант Nutella подобався синові так, що він налітав на нього, мов на різдвяні подарунки). —Я Артур, ти дідуган. —Малий поглядом силкував- ся повернути мене в розмову та підкорити своїй волі: пір’їнка перетворювалася на Йоду, що поглядом вирішив пересунути корабель.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx