«Останній спадок» Андрія Новіка
20 —Але пообіцяй мені, — мовив я грубо та гучно, за- пихаючи до рота його ж сандвіч, — навчитися робити канапки. — Як? —Ну ти ж у нас дорослий, дужий, могутній. Вигадай щось, —підморгнув я йому й злегенька махнув головою на сходи. — Домовилися? Лука на радощах засяяв і затупав ногами. Потім ми бігли вітальнею до сходів, перестрибували сходинки че- рез одну так, ніби ця гра мала бути для нас останньою, доки не опинилися в довгому коридорі з мовчазними тем- ними дверима до кімнат з обох його боків. Нам потрібна була остання праворуч — величезна кімната фанта- зій . Так ми називали місце, де Лука створював уявні світи з військовими баталіями, космічними польотами на Марс та археологічними розкопками в Єгипті. Завжди незмінні декорації — п’ять стільців, два столики й одну шафу — іноді запинали білими простирадлами, і тоді вони ставали схожими на величезні кучугури снігу. Ми з Лукою забігли до кімнати й заходилися облашто- вуватися для гри—до безладу посеред кімнати достави- ли стілець і накинули на нього простирадло. Ще треба було чогось, схожого на Артурів меч. Я роззирався, але в очі не впадало нічого путнього. Тоді повернувся до ві- тальні й узявся шукати серед досі не розпакованих речей знайденого років три тому під Хотином турецького списа. Жодна державна установа—на диво! —не зацікавила- ся знахідкою, навіть не перевірила її на автентичність (на території замку часто проводили середньовічні фестива- лі з величезною кількістю бутафорій), тож спис мені до- зволили залишити в себе. Древко було понівечене та вкрите гострими короткими уламками, а залізо поіржа- віло й стало помаранчевим і пошерхлим. На перший по- гляд безнадійно стара, нікому не потрібна штукенція.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx