«Останній спадок» Андрія Новіка
23 вищі сили на допомогу. Від гримас, що змінювалися мит- тєво, мені подеколи здавалося, що м’язи обличчя от-от відірвуться й почнуть жити власним життям. —Ех, Артуре, — звернувся до Луки імпровізований високий і білявий брат Кей, — гадаю, наш любий Мер- лін укотре намагається пошити селян у дурні. —Що там коїться?—Артур не бачив усього дійства, тому не розумів, що саме відбувається у дворі собору. —Не зважай, — махнувши рукою, промовив Кей із дещицею зверхності в голосі, — я вирішив узяти участь у гральному турнірі. Руки потяглися до штанів, обмацуючи пояс, ноги та тулуб у пошуках удаваного меча. —Чорт забирай, Артуре! Скільки можна не викону- вати свої обов’язки? Ти зброєносець чи малий нездара? Де мій меч? Цілковита знервованість враз заполонила Луку. —Чому це я завжди винен?! — огризнувся Артур. Ледь не щодня він мусив вислуховувати безпідставні зви- нувачення, тож тепер його терпець уривався. Йому так хотілось, аби вони з братом ладнали, як в інших сім’ях. —Ти мій зброєносець. Хто має відповідати за мечі, луки, стріли? Декілька секунд Лука прошивав поглядом Кея, обду- муючи почуте, та все ж змирився. —Добре. Хлопчина винувато похнюпився. Брат же погордливо пройшовся кімнатою, насвистуючи дивну мелодію та ра- діючи черговій перемозі над меншим. —Сідлай коня та скачи додому. Турнір почнеться за годину. Лука розвернувся в пошуках того, з чого можна зро- бити коня. Серед мотлоху в кімнаті знайшлася тільки мітла. Ідеально! Одним рухом змахнувши пил, він осідлав
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx