«Останній спадок» Андрія Новіка
24 її та проскакав коло, підганяючи мітлу вигуками та ляс- канням по власній дупі. Гра наближалася до завершення, тож напруження в приміщенні зростало. Наставав вирішальний момент. Артур, не знайшовши вдома братів меч, повернувся до місця основних подій. (Піт поодинокими краплинами стікав синовим облич- чям.) На той час перед собором, навколо каменя, зали- шилося зовсім мало людей — самі діди з бабцями та ще кілька прислужників, зайняті розбиранням шатра й сце- ни. Події такого масштабу розгорталися вкрай рідко, тож нагодою доторкнутися руками бодай до чогось жоден селянин не нехтував. Що більше ти міг похвалитися пе- ред сусідом, то вищим ставав твій авторитет. —Гм, цей меч стирчить тут без діла, — подумав уго- лос Лука, наближаючись до стільчика. — Може, він згодиться Кеєві для тих його ігор. Підійшов до списа, простягнув до нього руки, легким порухом видобув меч із каменя та вклав у піхви. Це при- вернуло увагу довколишніх, серед яких перебував Мер- лін. (Я—знову чаклун із владним голосом—вигинався та скрипів, неначе мене силоміць зминали в клубок не- видимі дужі руки.) —Юначе, підійди-но сюди, —Мерлін кликав малого помахом руки. Лука гордо задер підборіддя та закрокував у мій бік. —Сам Господь обрав тебе для цієї надзвичайно важ- кої місії. Але немає нічого, чого б не зміг осилити король Британії. Відсьогодні цим королем проголошуємо велич- ного… ем…—Я нахилився та пошепки перепитав: —Як тебе звати? —Артур. —Артур! Величного Артура. Фух-бдищ, фанфари, конфеті, — закінчив я, бігаючи довкола малого та роз- махуючи руками.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx