«Останній спадок» Андрія Новіка
26 Юлій Цезар казав: «Кожен коваль своєї долі»,—а Вер- гілій навпаки: «Кожному призначено свій день». І якщо вже обирати, то сидіти згорнувши руки і вичікувати все- осяжної та всемогутньої долі — якось не надто райдуж- на перспектива, хіба ні? Розумієш? Лука невпевнено й тому повільно кивав головою, однак я бачив, що малий перебільшує. —Нехай, іще зрозумієш. Сили почали потроху покидати восьмирічного хлопчи- ка, а очі під вагою втоми заплющувались. Я взяв Луку на руки та відніс до спальні. Це була його особиста фортеця. Він розмалював стіни різнокольоровими олівцями, зо- бразив на одній із них великі двері, що приховували лише йому відомий світ. До дверей вела освітлена великими ліхтарями синя доріжка, яка оббігала вдалині білосніжну гору, таку високу, що, здавалося, та сягала місця, де за- роджувалися хмари. З вершини гори врізнобіч розлітались яструби — символи сили та перемоги, символи сонця. Хоча малюнки й не вирізнялися особливоюмайстерністю, були просто собі каракулями малого хлопчака, мене завжди захоплював укладений у них сенс. Біля ліжка лежали дві книжки, які Лука збирався про- читати впродовж місяця: «Гаррі Поттер та філософський камінь» Джоан Роулінґ та «Артур і мініпути. Артур і війна двох світів» Люка Бессона. —То тебе взяли на роботу чи ні?—крізь сон промовив малий, коли я вже вкладав його в ліжко й накривав легкою ковдрою. Маленькими пальчиками тручи заліплені сном очі, він намагався відігнати сонливість. —Першого числа мій перший робочий день,—з усміш- кою відповів я. Ця думка гріла серце. Нам потрібні були зміни. —Молодець, — його слова звучали ледь розбірливо й зовсім тихо, — ти найкращий тато у світі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx