«Останній спадок» Андрія Новіка
29 й бачив її осяйне обличчя. У ті ночі, коли Лука був із Катериною в лікарні, я безбожно пив. А потім колодою відлежувався на дивані, пропускаючи крізь сито пам’яті всі спогади з нашого минулого. Опісля операції лікар підійшов до мене з виразом уда- ваного співчуття й без жодних емоцій промовив, що ні- яких надій на чудотворне спасіння не буде. З такими симптомами хвороби більшяк тиждень не проживає ніхто. Мені хотілося врізати лікареві, розтрощити його безпо- радну фізіономію об стіни лікарні, обміняти його життя на життя Катерини, аби врешті той клятий халатник більше нікому не приносив таких новин. Я стримався, навіть спромігшись на важкий кивок утомленою голо- вою. А вона всміхалася. Коли її виписали та вклали в теп ле домашнє ліжко, ми з Лукою на жодну секунду не від- ходили від неї. Вона всміхалася завжди — від першої нашої зустрічі й до останнього погляду на малюнок свого любого сина. Усе, що міг Лука пам’ятати про неї, —ніжний, із теп лими переливами голос і всміхнене обличчя. —Звісно, бачила. — Я взяв синову руку й поцілував лоба. —Вона б ніколи не пропустила твоїх ігор. Коли ти ще малим поринав у свій цей уявний світ, вона тихо під- крадалась і дивилась. І сміялася. А коли я приходив пізно ввечері з роботи, то перед сном розповідала, як ти вою- вав солдатиками проти темних сил, що захопили стіль- чик, або як споряджав у ванній підводну експедицію на пошуки потопленого ковпачка від ручки. —Це був не ковпачок, а корабель короля індіанців, зроблений із золота! —Вибач, — із винуватим виглядом я здійняв руки вгору, — звісно, корабель. Маєш пам’ятати: для неї ти був найважливішим, найкращим, що було в її житті. Мусиш залишатися таким і надалі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx