«Останній спадок» Андрія Новіка
30 —Навіть важливішим і кращим за тебе?—здивував- ся Лука. —Навіть важливішим і кращим за мене. Твоя мама постійно повторювала, як вона тебе любить. —Ти за нею сумуєш? Перед очима промайнуло дороге обличчя. Темні хви- лі довгого кучерявого волосся, тонка лінія ніжних губ, добрі й щирі карі очі, що зігрівали теплом аж до мурашок на шкірі. —Ще й як сумую. Найбільше хочеться сказати, що люблю, що без неї все абсолютно не так. Лука не плакав. Він лише глянув дорослими очима й побажав гарних снів. Тихенько підвівшись, я вийшов із кімнати. 2 65 км на схід від Вашинґтона, США 27 серпня, 2015 рік Кляті підбори-шпильки на кожному кроці відбійними молотами віддавали в п’яти, а потім голкою прошивали наскрізь усе тіло аж до голови. Ліве плече ледь витри мувало вагу чорної шкіряної сумки, напханої документа- ми, косметикою, ще й із пляшкою води. Права рука по- вільно масувала скроні, аби хоч якось, хоч на трішки відігнати втому. Кожен крок важчав і робив пересування неможливим. Вийшовши з конференц-залу, Мелані Маєрс поплелася до ліфта — шляху до омріяного відпочинку. Жінка від- дала б зараз усе, аби спрямувати думки до чогось буден- ного, як-от вишивання чи мильна опера. Треба було за- бути нещодавнє зібрання. Вона ступила до ліфтової кабіни, натиснула кнопку «0» і стомлено притулила- ся спиною до стінки. Під вагою шестиденного робочого
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx