«Останній лист» Ребекки Яррос

Розділ перший Бекетт Лист № 1 Шановний Хаосе! Принаймні мій брат каже, що тебе так називають. Я запитала, чи хтось із його друзів хоче отримувати листи, і він дав мені твоє ім’я. Отже, привіт, мене звуть Елла. Я знаю про правило «жодних справжніх імен у листуванні». Писала ці листи так багато, як він робив те, що й тепер, і я думаю, що ти робиш те саме, що й він. А тепер, перш ніж відкласти цей лист і пробурмотіти незграбне «дякую, але ні», як це роблять хлопці, знай, що я пишу не тільки заради тебе, а й заради себе. Особливо з огляду на те, що так у мене з’являється безпечне місце, щоб випустити пару подалі від цікавих очей цього крихітного містечка, у якому всі люблять совати свого носа в чужі справи. Тож можна сказати, що я майже використовую тебе в корисливих цілях. Отже, якщо ти хочеш вислуховувати мене, я буду дуже вдячна, а у відповідь радо послухаю тебе. Крім того, я готую чудове печиво з арахісовим маслом. Якщо ти

8 не отримав печива разом із цим листом, то йди розбиратися з моїм братом, бо це він забрав твоє. Із чого мені почати? Як представитися, щоб це не було схоже на оголошення типу «Хочу познайомитися»? Дозволь запевнити тебе: я не шукаю нічого більшого, крім друга по листуванню — дуже далекого друга по листуванню, — обіцяю. Мене не приваблюють військові. Та й хлопці взагалі. Не те щоб мені не подобаються хлопці. Я просто не маю на них часу. Знаєш, що в мене таки є? Преглибокий жаль, що я пишу цього листа ручкою. Я молодша сестра, але впевнена, що мій брат уже сказав це тобі. Він досить язикатий, а це означає, що ти, мабуть, уже знаєш, що в мене є двоє дітей. Так, я мати-одиначка, і ні, я не шкодую про свій вибір. Чоловіче, мені набридло, що всі мене про це питають або дивляться такими очима, які натякають, що їм цікаво про це знати. Я майже витерла останній рядок, але це правда. Крім того, мені просто ліньки переписувати всього листа. Мені двадцять чотири, і я була одружена з донором сперми моїх близнюків приблизно три секунди. Цього достатньо для того, щоб дві лінії на тесті про вагітність стали рожевими, щоб лікар сказав, що чутно два серцебиття, і щоб він зібрав свої речі та пішов геть у тиші ночі. Він ніколи не любив дітей, і, щиро кажучи, для нас, напевно, так краще. Якщо тобі не подобаються розповіді про дітей від подруги по листуванню, я не ображатимуся. Але печива не буде. Печиво я відправляю лише друзям по листуванню. Якщо ти не проти теми одинокого батьківства в листуванні, читай далі. Моїм близнюкам по п’ять років. Це, якщо ти правильно підрахував, означає, що вони народилися, коли мені було дев’ятнадцять. Я шокувала наше маленьке містечко тим,

9 що вирішила виховувати їх самостійно, і ледь не довела мешканців до серцевого нападу, коли почала керувати мініготелем «Солітьюд», тоді ще й моя бабуся померла. Мені було лише двадцять, близнюки ще були немовлятами, а в цьому готелі типу «ліжко та сніданок» вона виростила нас, тому мені здалося, що це хороше місце для виховання моїх дітей. Воно й досі хороше. Нумо подивимося… Мейсі та Кольт — це майже все моє життя. У хорошому сенсі, звісно. Моя надмірна опіка доходить до смішного, але ж я це визнаю. Я схильна перебирати міру, будувати фортецю навколо них, це тримає мене ніби в ізоляції. Але агов, є й гірші хиби, чи не так? Мейсі тиха, і зазвичай вона десь ховається з книжкою. Кольт, ну, він повсякчас десь там, де не повинен бути, робить те, що йому не дозволено. Близнюки можуть бути божевільними, але вони скажуть вам, що найслухняніші. Я? Я завжди роблю те, що повинна робити, і ніколи не роблю те, що дійсно було б кращим для мене, та не те, чого мені хотілося б. Але я думаю, що цього вимагає роль мами та ведення бізнесу. До речі, про роботу. Бачу, що тут уже всі прокидаються, тож мені краще запечатати цю коробку та відправити її. Напиши мені у відповідь, якщо захочеш. Якщо ні, я зрозумію. Просто знай, що в Колорадо є хтось, хто шле тобі тепло. Елла Сьогодні була б ідеальна мить для використання мого другого лайливого слова. Зазвичай, коли ми були на повномасштабному завданні, усе перетворювалося на День бабака. Новий день, але те саме лайно. Монотонність була приємною, майже завжди передбачуваною.

10 Не буду брехати: я був її великим прихильником. Рутина й тут виявилася передбачуваною. Безпечною або такою безпечною, як у цьому разі могла бути. Упродовж місяця ми вешталися в якомусь невідомому місці іншої країни, якої ми ще ніколи не відвідували. Рутина була єдиною перевагою цього місця. Однак цей день відрізнявся від інших. Місія виконана, як завжди, але дорогою ціною. Завжди була ціна, а останнім часом вона різко зросла. Я глянув на свою руку, зігнув пальці — зміг. А Рамірес? Сьогодні він утратив цю здатність. Хлопець тепер мав тримати свою новонароджену дитину протезом. Моя рука злетіла, кидаючи Конґа, — й іграшка-собака пролетіла по небу спалахом червоного на тлі незайманої блакиті. У цій місцевості з хорошого було лише чисте небо. А може, то просто сьогодні все здавалося брудним. Хевок упевнено мчала по землі, вона була зосереджена на меті, доки… — Вона збіса вправна, — сказав Мак, підходячи позаду мене. — Так, найліпша! Я глянув на нього через плече, перш ніж зиркнути на Хевок, коли та побігла до мене. Вона мусила бути найліпшою, щоб потрапити до нас — у команду першого рівня, яка ніколи не працювала в одному місці. Вона була собакою спецоперації — на десять голів вища за будь-яку іншу військову робочу собаку. Вона також була моєю, що автоматично робило її найкращою. Ідеальний тридцятикілограмовий лабрадор-ретривер. Її чорна шерсть виділялася на піску, коли вона зупинилася біля моїх ніг.

11 Сівши на землю, простягла мені Конґа, її очі грали. — Востаннє, — тихо сказав я, узявши Конґа з її рота. Вона зникла ще до того, як я забрав руку, щоб кинути іграшку знову. — Якісь новини про Раміреса? — спитав я, очікуючи, щоб Хевок відійшла досить далеко. — Втратив руку. Від ліктя. — Ф-ф-ф-ф-ф… Я кинув іграшку якомога далі. — Ти міг би пропустити ці ігри. Недоречні сьогодні. Мак почухав відрощену місячну бороду й поправив сонцезахисні окуляри. — Його сім’я? — Крістін зустрінеться з ним у Ландштулі. Планується залучити нові сили. Сорок вісім годин до прибуття. — Так скоро? Ми дійсно були витратним матеріалом. — Час іти. Зустріч через п’ять хвилин. — Зрозумів. Схоже, це було в наступному засекреченому місці. Мак глянув на мою руку. — Ти комусь це показував? — Док наклав шви. — Лише подряпина, немає про що хвилюватись: ще один шрам до вже наявних десятків таких на моїй шкірі. — Можливо, це тобі потрібен хтось, щоб про тебе хвилюватись. Я скоса глянув на найкращого друга. — Що? — запитав він, перебільшено знизавши плечима, перш ніж подивитись у бік Хевок, яка знову принесла іграшку, до того ж так само схвильовано, наче я вперше кинув її, хоча це вже був хтозна-який раз. — Вона не може бути єдиною жінкою у твоєму житті, Джентрі.

12 — Віддана, прекрасна, може знайти вибухівку або схопити когось, хто намагається тебе вбити. Чого ще не вистачає? Я взяв Конґа й почесав Хевок за вухом. — Якщо я маю пояснювати це тобі, то ти занадто далеко зайшов і потребуєш моєї допомоги. Ми попрямували на невелику територію, де був двір із декількома будинками. Все було коричневе. Будівлі, транспортні засоби, земля й навіть небо, здавалося, набули цього відтінку. Чудово. Пилова буря. — Тобі не варто хвилюватися про мене. Я не маю проблем, коли ми в гарнізоні, — сказав я йому. — О, я добре знаю, ти, мудаче, схожий на Кріса Пратта 1. Але, чуваче, — він поклав мені руку на плече, зупиняючи нас перед тим, як ми встигли зайти у двір, де зібралися хлопці, — ти не… маєш прив’язаності до когось. — Ти теж. — Ні, зараз у мене немає стосунків. Але це не означає, що не існує людей, які мені не байдужі і які піклуються про мене. Я знав, на що він натякав, але це були не той час, не те місце й не те коли-небудь. Перш ніж він устиг продовжити цю тему, я ляснув його по спині. — Слухай, ми можемо покликати доктора Філа або забратися геть звідси та перейти до наступної місії. Рухатися далі завжди було для мене найлегше. Я не прив’язувався ні до кого, бо не хотів, а не тому, що не був здатний на це. Прив’язаність до людей, місць або речей 1 Американський актор, який став відомим завдяки ролі Пітера Квілла у супергеройському фільмі «Вартові галактики». (Тут і далі прим. перекл.)

13 була незручною або призводила лише до провалів. Бо певним було лише одне, і це були зміни. — Я серйозно. Його очі звузилися в погляді, який я бачив занадто багато разів за десять років нашої дружби. — Так, я теж. Зі мною все гаразд. Крім того, я прихильний до тебе й Хевок. Інші — це просто глазур. — Маку! Джентрі! — гукнув Вільямс із дверей північного будинку. — Ходімо! — Ми йдемо! — крикнув я у відповідь. — Слухай, перш ніж ми зайдемо, я залишив для тебе щось на ліжку. Мак потер рукою бороду — він так робив, коли нервувався. — Так, хай там що, після цієї розмови мені це нецікаво. Ми з Хевок рушили на збори. У мене аж свербіло їхати далі, залишити це місце й побачити, що на нас чекає. — Це лист. — Від кого? Усі, кого я знаю, зараз сидять у тій кімнаті. Я показав на двері, коли ми проходили порожній двір. Ось що трапляється, коли ти ростеш і тебе перекидають від однієї прийомної сім’ї до іншої, а потім ти йдеш на службу в день, коли тобі виповнюється вісімнадцять. Група людей, яку ти вважав гідною, була досить малою, навіть могла б поміститися в «блекгок» 1. А сьогодні нам уже бракувало Раміреса. Як я і сказав. Прив’язаності до людей були незручними. — Від моєї сестри. — Прошу? Моя рука застигла на поржавілій дверній ручці. — Ти мене почув. Від моєї молодшої сестри Елли. 1 Американський багатоцільовий гелікоптер.

14 Мій мозок гортав свій розумовий Rolodex 1. Елла. Білявка. Убивча усмішка. М’які, добрі очі, блакитніші за будьяке небо, що я коли-небудь бачив. Він розмахував її фотографіями протягом останнього десятиліття. — Джентрі, годі тобі. Потрібне фото? — Я знаю, хто така Елла. Чому, в біса, на моєму ліжку лежить лист від неї? —Просто я подумав, що тобі не зашкодить друг по листуванню. Його погляд упав на брудні чоботи. —Друг по листуванню? Ніби я п’ятикласник, який бере участь у проєкті з листування з учнями іншої школи. Хевок підсунулася ближче й притулилася до моєї ноги. Вона відчувала кожен мій рух, навіть найменші зміни мого настрою. Саме це зробило нас злагодженою командою. — Ні-ні. — Він похитав головою. — Я просто намагався допомогти. Вона запитала, чи комусь буде приємно отримувати пошту, а оскільки в тебе немає сім’ї… Хмикнувши, я відчинив двері й залишив його дупу стояти на вулиці. Можливо, цей пісок трохи заповнить його роззявлений рот. Я ненавидів слово на букву С. Люди скаржилися на свої сім’ї весь час, постійно, чесно. Але тоді, коли вони розуміли, що в мене її немає, це ставало ніби відхиленням, яке необхідно виправити, проблемою, яку потрібно розв’язати. Ще гірше — вони починали жаліти тебе. Я перебував настільки поза межами будь-чийого жалю, що це було майже смішно. — Гаразд, хлопці. — Капітан Донаг’ю скликав нашу команду з десяти членів — мінус один — за стіл переговорів. — Мені шкода, але мушу повідомити, що ми не їдемо додому. У нас є нова місія. 1 Пристрій із картками, що перегортаються, для зберігання контактів.

15 Усі ті хлопці, що застогнали, — звісно, вони сумують за своїми дружинами, дітьми — лише підтвердили мою позицію щодо теми прив’язаностей. * * * — Серйозно, новенький? — прогарчав я, коли новачок кинувся прибирати речі, які він збив із шафки, що слугувала мені нічною тумбочкою. — Вибач, Джентрі, — пробурмотів він, збираючи папери. Типовий американський хлопець, щойно закінчив навчання й ще не мав жодних справ у цій команді. Треба було ще декілька років посидіти: міцніші руки йому б не завадили. Це означало, що в нього були зв’язки з кимось, хтось його сюди пропхнув. Хевок нахилила до нього голову, а потім глянула на мене. — Він Новенький, — тихо сказав я, почухавши її за вухами. — Ось, — промовив хлопець, простягаючи мені стос аркушів і дивлячись на мене широко розплющеними очима, наче я збирався вигнати його з підрозділу за незграбність. Боже, я сподіваюся, що він вправніший зі зброєю, ніж із моєю тумбочкою. Я поклав папери на вільні сантиметри мого ліжка, які ще не зайняла Хевок. Посортував усього за кілька хвилин. Журнальні статті на різні теми і… — Дідько. Лист від Елли. Він пролежав у мене майже два тижні, і я його ще не розгортав. Але я його й не викидав. —Збираєшся прочитати? — спитав Мак як експерт вчасного хапання за яйця. — Чому ти ніколи не лаєшся? — водночас запитав Новенький.

16 Глянувши на Мака, я запхав листа на дно стосу й схопив журнальну статтю зверху. Там ішлося про нові методи пошуку та порятунку. — Добре. Відповідай Новенькому. Мак закотив очі й умостився на ліжку, заклавши руки за голову. — Мене звуть Джонсон… — Ні, тебе звуть Новенький. Ще не заслужив, щоб тебе називали на ім’я, — виправив його Мак. Хлопець мав такий вигляд, наче ми щойно вдарили його кляте цуценя, тож я поступився. — Хтось колись сказав мені, що лайка — це погане виправдання для недостатнього словникового запасу. Через неї здаєшся низькокласним і неосвіченим. Тож я перестав. Бог і так знав, що в мене в житті вже було багато проблем. Ще не вистачало, щоб через те, як я говорю, було зрозуміло, крізь яке лайно я пройшов. — Ніколи? — спитав Новенький, нахилившись уперед, наче ми були на піжамній вечірці. — Тільки подумки, — відповів я, переходячи до нової статті в журналі. — Вона справді робоча собака? Вона має занадто… милий вигляд, — сказав Новенький, простягаючи руку до Хевок. Її голова різко підвелася, і вона вишкірила зуби в його бік. — Так, мила, і так, вона може вбити на команду. Тож зроби нам обом послугу й більше ніколи не намагайся доторкнутися до неї. Вона не домашня тваринка. Я дозволив Хевок погарчати секунду, щоб вона довела мою думку. — Розслабся, — сказав я Хевок, проводячи рукою по її шиї. Напруження миттєво зникло з її тіла, і вона вляглася мені на ногу, кліпаючи до мене, наче нічого й не сталося.

17 — Прокляття, — прошепотів новачок. — Не сприймай цього на свій рахунок, Новенький, — сказав Мак. — Хевок — жінка, яка кохає лише одного чоловіка, а ти точно не він. — Вірна і смертоносна, — сказав я з усмішкою, пестячи її. — Одного дня, — почав Мак, показуючи на листа, який ковзнув на ліжко біля мого стегна. — Сьогодні не той день. — Тоді, коли ти його розгорнеш, битимеш себе за те, що не зробив цього раніше. — Він схилився над своїм ліжком, піднявся, тримаючи лоток печива з арахісовим маслом, і почав їсти, видаючи звуки, як у порно. — Серйозно? — Серйозно, — простогнав він. — О так, добре… Я засміявся й засунув листа назад під стос. — Поспи трохи, Новенький. Завтра нам усім доведеться попрацювати. Малий кивнув. — Це все, чого я коли-небудь хотів. Ми з Маком подивилися поглядом стріляних горобців. — Скажеш це завтра ввечері. А тепер заплющуй очі й переставай перекидати мої речі, інакше твоїм позивним стане Роззява. Він подивився на мене широко розплющеними очима й опустився на своє ліжко. * * * Через три ночі Новенький був мертвий. Джонсон. Він заслужив своє ім’я та втратив життя, рятуючи дупу Дока. Я лежав і не міг заснути, поки інші спали. Мої очі поглядали на порожнє ліжко. Йому тут було не місце, і ми всі це знали — висловлювали своє занепокоєння. Він

18 не був готовий. Не був готовий до місії, темпу нашого підрозділу або смерті. Не те щоб смерті було якесь діло до цього. Стрілки годинника посунулись, і мені виповнилося двадцять вісім. «З днем народження мене». Смерті під час виконання завдань завжди вражали мене по-різному. Зазвичай було два типи реакції: або я відкидав думки про це і йшов далі, або мене раптово й відчутно заполоняла думка, що я не безсмертний. Можливо, через те що це був мій день народження або через те що той Новенький був майже дитиною, але зараз це була реакція другого типу. «Агов, Смертносте, це я, Бекетт Джентрі». Якщо послуговуватися логікою, то я розумів, що, коли місія завершиться, ми або поїдемо додому через кілька днів, або до наступної пекельної ями. Але тоді гостра потреба в спілкуванні так охопила мене, що я відчував фізичний тиск у грудях. «Жодних прив’язаностей», — сказав я собі. Це лайно було проблемою. Але як мати зв’язок з іншою людиною, якщо я зберігав його для братів, з якими служив, або навіть для своєї дружби з Маком, який був найближчою для мене людиною? У пориві імпульсивності я схопив свій ліхтарик і дістав листа, прикриваючись журналом про альпінізм. Розмістивши ліхтарик так, щоб він тримався на плечі, я розірвав конверт і розгорнув розлініяний блокнотний папір, заповнений текстом, який був написаний акуратним жіночим почерком. Я прочитав листа один раз, другий, ще десяток разів, поєднуючи слова з її обличчям, яке бачив роками на фотографіях. Уявив, як вона крадькома рано-вранці пише листа

19 протягом кількох хвилин. Мені було цікаво, яким був її день. Що за хлопець пішов від своєї вагітної дружини? «Мудак». Що це за жінка, яка сама ще дитиною взялася виховувати близнюків і вести бізнес? «Справді, до біса сильна жінка». Сильна, здібна жінка, яку я мав пізнати. Туга, що охопила мене, була незручною й незаперечною. Якомога тихіше я дістав блокнот і ручку. Через пів години я заклеїв конверт і постукав ним Мака по плечу. — Якого біса? — огризнувся він на мене, перевертаючись. — Я хочу своє печиво. Я вимовляв кожне слово з тією серйозністю, яку зазвичай зберігав, щоб давати команди для Хевок. Він засміявся. — Раяне, я серйозно. Коли я кликав його на ім’я, це означало, що я в грі. — Так, але, поки ти чекав, утратив своє печиво. Він усміхнувся й знову вмостився на своєму ліжкові, через кілька секунд його дихання стало глибоким й рівномірним. — Дякую, — тихо сказав я, знаючи, що він мене не чує. — Дякую тобі за неї.

Розділ другий Елла Лист № 1 Елло! Ти мала рацію: твій брат з’їв печиво. Але на його захист можу сказати, що я занадто довго чекав, щоб розгорнути твого листа. Я вважаю, що якщо ми будемо писати одне одному, то повинні бути чесними, чи не так? Отже, по-перше, я не дуже вмію спілкуватися з людьми. Я міг би навести тобі купу виправдань, але насправді в мене це не дуже добре виходить. Можу сказати, що я кажу неправильні речі, я прямолінійний або просто не бачу потреби в безглуздих балачках чи чомусь іншому. Що й казати, я пригадую, що ніколи не писав листів… нікому. По-друге, мені подобається, що ти пишеш ручкою. Це означає, що ти не повертаєшся до того, що вже сказала і не вдаєшся до самоцензури. Ти не думаєш занадто багато, просто пишеш те, що спадає на думку. Б’юсь об заклад, що ти така сама і в житті: говориш те, що думаєш. Я не знаю, що тобі розказати про себе, щоб цензура не заборонила, тож як щодо цього: приблизно п’ять хвилин тому мені виповнилося двадцять вісім і, крім своїх

21 друзів тут, я не маю жодного зв’язку з навколишнім світом? Здебільшого для мене це нормально, але сьогодні ввечері мені стало цікаво, як це — бути тобою. Мати стільки відповідальності, коли так багато людей залежать від тебе. Якби я міг поставити тобі одне запитання, вибрав би «як це — бути центром чийогось усесвіту?». З повагою Хаос Я прочитала листа втретє відтоді, як він прийшов сьогодні вранці. Мої пальці пробігали по уривчастому почерку, який складався лише з великих літер. Коли Раян сказав, що в його підрозділі є хтось, з ким би він хотів, щоб я листувалась, я подумала, він з’їхав із глузду. Хлопці, з якими він служив, зазвичай були такими відкритими, як замкнений сейф, у якому зберігалася зброя. Наш батько був таким самим. Щиро кажучи, коли минули тижні без відповіді, я подумала, що хлопець відкинув мою пропозицію. Частково я відчула полегшення, бо в мене й так предостатньо клопоту. Але, з іншого боку, принаджував ефект чистого аркуша. Ця можливість викласти свої думки для когось, кого я ніколи не зустріну, на диво, давала полегшення. Зважаючи на його лист, я зацікавилася, чи відчував він те саме. Як хтось міг дожити до двадцяти восьми, не маючи… нікого, абсолютно нікого? Рай сказав, що хлопець небагатослівний і в нього серце ніби за цегляною стіною, але Хаос просто здавався мені самотнім. — Мамо, мені нудно, — сказала Мейсі, яка сиділа поруч зі мною, бовтаючи ногами під стільцем. — Ну, знаєш що? — запитала я співучим голосом, ховаючи листа в сумочку.

22 — Тільки нудні люди нудьгують? — відповіла вона, кліпаючи на мене найбільшими блакитними очима у світі. Вона нахилила голову й зморщила носа, від чого зморщився й лоб. — Можливо, вони не були б такими нудними, якби мали що поробити. Я похитала головою, але всміхнулась і запропонувала їй свій айпад. — Будь із ним обережна, добре? Ми не могли дозволити собі купити ще один, оскільки цього тижня в трьох гостьових кімнатах був замінений дах. Я вже продала десять гектарів у кінці своєї ділянки, щоб оплатити ремонт, який довго відкладали, і заклала нерухомість під заставу максимально, щоб профінансувати розширення. Мейсі кивнула, її білявий хвостик підстрибнув, коли вона відкрила айпад, щоб знайти свої улюблені застосунки. Як п’ятирічна дитина орієнтувалася в цьому краще за мене, було загадкою. Кольт теж був майстром цієї справи, хоч і не аж так підкованим у техніці, як Мейсі. Здебільшого через те, що він був надто зайнятий лазінням туди, де не мав бути. Мій погляд перестрибнув на годинник. Четверта вечора. Доктор уже на пів години спізнювався на зустріч, яку мені призначив. Я знала, що Ада не проти приглянути за Кольтом, але я ненавиділа просити її. Їй уже за шістдесят, а Кольт дуже жвавий, і за ним нелегко встигати. Вона називала його «блискавкою в пляшці», і мала рацію. Мейсі потерла місце на стегні, на яке скаржилася. Свербіння перейшло до болю, а потім до постійного болю, який ніколи не залишав її. Саме коли я вже збиралася втратити самовладання й попрямувати до приймальні, постукав перед тим, як увійти, док.

23 — Привіт, Елло. Як почуваєшся, Марґарет? — спитав доктор Франклін із доброю усмішкою, тримаючи папку в руках. — Мейсі, — виправила вона його серйозним тоном. — Звичайно, — погодився лікар, кивнувши й пославши мені легку усмішку. Без сумніву, у його очах мені досі було п’ять років з огляду на те, що доктор Франклін був ще моїм педіатром. У його волоссі побільшало сивини, і навколо талії з’явилося кілька зайвих кілограмів, але він був таким самим, як і тоді, коли моя бабуся привела мене до цього кабінету. У нашому маленькому містечку Телльюрайд нічого особливо не змінилося. Звичайно, настав гірськолижний сезон, туристи заполонили наші вулиці своїми «ленд роверами», але хвиля завжди спадала, залишаючи позаду місцевих жителів, які поверталися до звичного життя. — Як біль сьогодні? — запитав лікар, нахиляючись, щоб бути з Мейсі на одному рівні. Та знизала плечима й зосередилася на айпаді. Я висмикнула його з маленьких ручок і підвела брову, побачивши її несхвальне обличчя. Мейсі зітхнула, і це було наче зітхання старшої людини, а не п’ятирічної дитини, але вона знову повернулася до доктора Франкліна. —Завжди болить. Уже давно такого не було, щоб не боліло. Він подивився на мене, щоб я пояснила. — Минуло вже принаймні шість тижнів. Він кивнув, потім насупився, гортаючи аркуші на папці. — Що? Від розчарування мені скрутило живіт, але я прикусила язика. Це не дасть Мейсі ніякої користі, якщо я втрачу самовладання.

24 — Результати сканування кісток чисті. Лікар сперся на оглядовий стіл. І потер рукою потилицю. Мої плечі поникли. Це був третій тест, який вони провели для Мейсі, і все одно нічого не знайшли. — Чисті — це добре, правда? — запитала вона. Я змусила себе всміхнутися й повернула дочці айпад. —Люба, чому б тобі не пограти хвилинку, поки ми вийдемо й переговоримо з доктором Франкліном у коридорі? Вона кивнула, нетерпляче повертаючись до гри. Я зачекала доктора Франкліна в коридорі, залишивши двері відчиненими лише трохи, щоб я могла бачити Мейсі. — Елло, я не знаю, що тобі сказати. — Він склав руки на грудях. — Ми зробили рентген, сканування, і, якби я знав, що вона лежатиме спокійно достатньо довго для того, щоб ми зробили їй МРТ, ми могли б спробувати її також. Але, щиро кажучи, ми не бачимо ніяких фізичних причин. Співчутливий погляд, який він на мене кинув, зачепив мій останній нерв. — Вона це не вигадує. Незалежно від того, який біль вона відчуває, це цілком реально і щось його спричиняє. — Я не кажу, що біль несправжній. Я знаю її досить добре: вона не буде брехати. Щось змінилося вдома? Будьякі нові чинники стресу? Я знаю, що тобі нелегко керувати готелем самій, маючи двох маленьких дітей, про яких треба піклуватися, особливо у твоєму віці. Моє підборіддя піднялося на добрий сантиметр, як і кожного разу, коли хтось згадував моїх дітей і мій вік в одному реченні. — Мозок має великий вплив…

25 —Ви припускаєте, що це пов’язано з психосоматикою? — огризнулася я. — Бо в неї тепер проблема з ходьбою. У нашому домі нічого не змінилося. Так само як і відтоді, коли я привезла їх додому із цієї самої лікарні. І вона не відчуває надмірного стресу в дитячому садку, я вас запевняю. Проблема не в її голові, а в її стегні. — Елло, там нічого немає, — тихо сказав він. — Ми шукали тріщини, розриви зв’язок, усе перевірили. Це може бути ускладнений випадок болю від росту. — Це не болі від росту! Ви щось пропускаєте. Я подивилася в інтернеті… — Це була твоя перша помилка. — Він зітхнув. — Інтернет переконає тебе, що застуда — це менінгіт, а біль у нозі — це гігантський тромб, який готовий зміститись і вбити тебе. Мої очі широко розплющились. — Це не тромб, Елло. Ми зробили УЗД. Там нічого немає. Ми не можемо розв’язати проблему, якої не бачимо. Мейсі не вигадувала. Це було не в її голові. Це не був якийсь симптом того, що ти народився в молодої мами чи ріс без тата. Їй було боляче, і я не могла їй допомогти. Я почувалася абсолютно безсилою. — Тоді, мабуть, відвезу її додому. * * * Я насолоджувалася прогулянкою від окружної дороги назад до головного будинку. Восени я обожнювала отримувати пошту: це було моїм легким способом утекти. Тепер, коли я з нетерпінням чекала на листи від Хаоса, мені це подобалося ще більше. Я чекала на лист номер шість найближчим часом. Жовтневе повітря бадьорило, але до відкриття схилів залишався ще добрий

26 місяць. Тоді мої короткі моменти спокою поглине потік бронювань. Слава богу, бо замовлення нам були дуже потрібні. Не те щоб я не насолоджувалася повільнішим темпом осені після того, як літні туристи поїхали додому, але саме тутешні зими тримали наш «Солітьюд» на плаву. І з новими, такими болісними іпотечними платежами дохід нам був украй потрібним. Але поки що все було ідеально. Осики позолотилися, з них почало опадати листя, яке тепер укрило обсаджений деревами під’їзд від дороги до будинку. Дім стояв недалеко від головної дороги, приблизно лише за сто метрів, але цього було достатньо, щоб дати відвідувачам відчуття усамітнення, якого вони шукали. У нашому головному будинку було кілька кімнат для гостей, професійна кухня, їдальня та ігрові кімнати, а також окреме маленьке житлове крило для мене з дітьми. Життя тут завжди кипіло, коли комусь хотілося товариства. Але своє ім’я та репутацію «Солітьюд» має завдяки п’ятнадцятьом відокремленим котеджам, які всіяли наші вісімдесят гектарів. Якщо хтось хотів мати зручності розкішних номерів і бути близько до цивілізації, водночас трохи віддаляючись від неї, це було ідеальне місце. Якби я тільки могла дозволити собі рекламу, щоб будиночки таки бронювали! Можеш будувати їх безкінечно — люди приїжджали лише тоді, коли знали, що ти існуєш. — Елло, ти зайнята? — запитав Ларрі з ґанку. Його очі грали під густими сивими бровами, які, здавалося, звивалися врізнобіч. — Ні. Що ти хотів? Підіймаючись сходами, я перебирала пошту, зупинивши погляд на дошці, яку, можливо, потрібно замінити.

27 Якщо ти зробив ребрендинг і позиціюєш своє місце відпочинку як розкішний курорт, люди очікують досконалості. — На столі тебе щось чекає. — Чекає? Я проігнорувала його усмішку — чоловікові ніколи не стати гравцем у покер — і зайшла всередину. Я скинула чоботи й засунула їх під одну з лавок у холі. Нещодавно оброблена тверда деревина була теплою під моїми ногами, коли я підходила до стійки реєстрації. — Гарно прогулялась? Хейлі підняла очі від телефона й усміхнулася. — Забрала пошту, нічого особливого. Я стиснула в руці стос листів, розтягуючи тортури очікування ще на кілька хвилин. Крім того, той верхній конверт був рахунком від доктора Франкліна, який я не поспішала розгортати. Минув майже місяць відтоді, як я приводила Мейсі до нього, а причина її болю, що тільки посилювався, досі не встановлена. Це був лише ще один рахунок, який нагадав мені про те, що я оплатила найдешевшу страховку, щоб ми могли пережити цей рік. — Угу. Ти ж не шукаєш листа? Хейлі невинно дивилася на мене широко розплющеними карими очима. — Я не повинна була розповідати тобі про нього. Вона не збиралася дати мені дослухати, але я, щиро кажучи, не заперечувала. Ці листи були єдиним, що я мала лише для себе. А це місце було єдиним, де я могла бути відкритою й чесною без засуджень чи очікувань. — Агов, це ж краще, ніж якби ти слухала про моє особисте життя.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx