23 — Привіт, Елло. Як почуваєшся, Марґарет? — спитав доктор Франклін із доброю усмішкою, тримаючи папку в руках. — Мейсі, — виправила вона його серйозним тоном. — Звичайно, — погодився лікар, кивнувши й пославши мені легку усмішку. Без сумніву, у його очах мені досі було п’ять років з огляду на те, що доктор Франклін був ще моїм педіатром. У його волоссі побільшало сивини, і навколо талії з’явилося кілька зайвих кілограмів, але він був таким самим, як і тоді, коли моя бабуся привела мене до цього кабінету. У нашому маленькому містечку Телльюрайд нічого особливо не змінилося. Звичайно, настав гірськолижний сезон, туристи заполонили наші вулиці своїми «ленд роверами», але хвиля завжди спадала, залишаючи позаду місцевих жителів, які поверталися до звичного життя. — Як біль сьогодні? — запитав лікар, нахиляючись, щоб бути з Мейсі на одному рівні. Та знизала плечима й зосередилася на айпаді. Я висмикнула його з маленьких ручок і підвела брову, побачивши її несхвальне обличчя. Мейсі зітхнула, і це було наче зітхання старшої людини, а не п’ятирічної дитини, але вона знову повернулася до доктора Франкліна. —Завжди болить. Уже давно такого не було, щоб не боліло. Він подивився на мене, щоб я пояснила. — Минуло вже принаймні шість тижнів. Він кивнув, потім насупився, гортаючи аркуші на папці. — Що? Від розчарування мені скрутило живіт, але я прикусила язика. Це не дасть Мейсі ніякої користі, якщо я втрачу самовладання.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx