19 —Пус…и ме…е! — Слова Луки нерозбірливо вихоплювалися із суміші сміху й крику. —Бо що? — Я знову трусонув малого. Лука, усе ще теліпаючись і метеляючи кінцівками, мов довготелеса лялька, намагався прибрати впевненого й переможного вигляду. —Ро…ітну е…бе …ечем! — Від теліпання слова хлопчика вібрували сильними перепадами в голосних. Нога Луки поволі вислизала з моєї долоні, коли я перехопив обома руками його тіло й обережно вклав спиною на підлогу. Хлопчак одразу заходився пригладжувати скуйовджене волосся, поволі вгамовуючи важкий подих. Груди здіймалися й опускалися дедалі повільніше, а обличчя заливала червона фарба. —Що ти там пробулькав? — поглядом обвів синові щоки й обслинені губи. —Пограймося! В Артура. Дай меча, і я тобі покажу! —Серйозно? Ти? Пф. Це не вперше, щойно мова заходила про ігри, Лука одразу забував про що говорили до того, а я з того тільки й тішився — це була та дитячість, якої в житті бракувало мені самому. —Я тобі покажу! — Лука обурився й спробував щосили лупнути кулачком мені по нозі (скидалося на те, що перекачана в тренажерці пір’їнка вирішила погратися в альфа-самця). Хлопчик надув щоки, демонструючи, що розсердився. Я ж, не зронивши більше жодного слова, підійшов до столу, урізав три скибки хліба — одну синові й дві собі — та намастив польським шоколадним маслом (дешевий варіант нутели подобався синові так, що він налітав на нього, мов на різдвяні подарунки).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx