ЧАСТИНА ПЕРША
1 Коли прийшов той лист, я саме працював у полі: дов’язував останній сніп пшениці. Руки так сильно тремтіли, що я ледь зміг затягнути той вузол. То була моя провина, що ми мусили робити це дідівським способом, і я б прокляв сам себе, якби не зміг довести цю роботу до кінця. Я поборов полудневу спеку, спробував відігнати мерехтливу темряву, що муляла мені очі з обох боків, а зараз вже сутеніло і я майже закінчив. Інші пішли з поля із заходом сонця, і я радів, коли вони прощалися зі мною. Нарешті я залишився на самоті і не потрібно було вдавати, що можу працювати у такому ж темпі, як і вони. Я продовжував в’язати сніп і при цьому намагався відганяти думки про те, наскільки жниварка могла б полегшити це завдання. Я був надто хворий, щоб перевірити її стан, — я майже нічого не пам’ятаю, бо все те літо, якщо не враховувати короткочасних спалахів прояснення, минуло для мене лишень у відлуннях, мареннях і темних прогалинах. Ніхто інший також не додумався перевірити стан жниварки. Щодня на мене чекали завдання, які потрібно було зробити. Тато не покладав рук, але він не міг впоратися геть з усім. Через мене ми весь рік нічого не встигаємо. Я туго затягнув стебла мотузкою і кинув готовий сніп до решти. Впорався. Можна було йти додому… Але довкола мене не припиняли кружляти й пульсувати якісь тіні, темніші за синьо- фіолетові сутінки. Коліна тремтіли. Я впав на землю, затамувавши подих від болю в кістках. Раніше було гірше, бо раніше, упродовж кількох місяців моє тіло корчилося в різких і нестерпних спазмах, які ніяк не можна було передбачити, — але й зараз я почувався немічним, наче якийсь дідуган. Зціпив зуби. Я так ослаб, що захотілося ридати, але я стримувався: радше помру, ніж дам собі заплакати, навіть якщо єдиним свідком цього буде круглий, повнолиций осінній місяць наді мною.
10 — Емметте? Емметте! То була Альта. Вона йшла до мене повз купи снопів, але я зіскочив на ноги і спробував забути про запаморочення. Рідке мереживо зірок наді мною плавало із боку в бік. Я прокашлявся. — Я тут. — Чому ти не попросив когось допомогти закінчити з цим? Мама розхвилювалася, коли зустріла їх по дорозі додому без тебе… — Не потрібно їй було хвилюватися. Я вже не дитина. Гостре стебло прокололо мого великого пальця аж до крові. Кров смакувала пилюкою і гарячкою. Альта вагалася. Ще рік тому я був такий же дужий, як і всі вони. А зараз сестра дивилася на мене зі схиленою набік головою, наче я був молодшим за неї. — Не дитина, але … — Я хотів подивитися на схід місяця. — Аякже, — сутінки пом’якшували риси її обличчя, та я все ще бачив проникливість в тому погляді. — Ми не можемо змусити тебе відпочити. Якщо ти сам не подбаєш про своє здоров’я… — Ти говориш, як вона. Як мама. — Бо вона має рацію! Ти не можеш повернутися назад, наче нічого й не сталося, наче ти зовсім ніколи й не був хворий. Хворий. Вона говорила так, наче я валявся в ліжку, кашляв чи блював, чи мою шкіру вкривали якісь пухирі. Хоча мій розум і затьмарювали нічні жахіття, я пам’ятав більше, ніж вони думали. Я знав про свої крики і марення, я не забув про дні, коли весь час ридав чи не міг нікого впізнати, про ніч, коли голими руками розбив вікно. Краще б я й справді безпорадно висирав всі свої нутрощі в нічний горщик. Краще б уже так, ніж і досі споглядати на руках сліди від мотузки, якою вони мусили прив’язувати мене. Я відвернувся від Альти і зосередився на смоктанні подряпини на кісточці великого пальця: не забрав свого язика аж доти, доки не перестав відчувати смак крові. — Будь ласка, Емметте, — продовжила Альта й обтрусила комірець моєї сорочки, — ти відпрацював сьогодні не менше за інших. Може, вже ходім додому?
11 — Гаразд, — подмух вітру настовбурчив волосся на моїй шиї. Альта побачила моє тремтіння і відвернула погляд. — Що в нас на вечерю? Її зуби із проміжками вишкірилися в блискучу усмішку. — Нічого, якщо не поквапишся. — Добре. Я наздожену тебе. — Пограємо у квача, коли я буду без корсета. Вона відвернулася, і її припорошена спідничка зашурхотіла біля щиколоток. Коли вона сміялася, була схожа на дитину, але робітники нашої ферми вже кидали на неї оком. При певному освітленні вона була схожа вже на справжню жінку. Я плентався позаду неї настільки втомлений, що мені здавалося, наче я просто сп’янів. Темрява густішала, залазила попід крони дерев і в живоплоти, а місяць тим часом затьмарював своїм сяйвом зірки на небі. Я думав про холодну, чисту, немов скло, воду із колодязя, уцяткованого зеленим мохом. Або ні, краще — пиво, терпке й гірке пиво бурштинового кольору, приправлене особливими татовими травами. Я б одразу заснув, але в цьому не було б біди: все, чого я тільки хотів, було вигоріти, наче свічка, поринути у безсвідомість без жодних снів. Я хотів поспати без жодних нічних жахів чи страшних сновидінь, а потім прокинутися від ранкового сонячного сяйва. Годинник в селі пробив дев’яту, коли ми увійшли через ворота на подвір’я. — Я зголодніла, — сказала Альта. — Вони відправили мене по тебе, перш ніж я … Мамин голос перебив її. Вона кричала. Альта зупинилася, а ворота позад нас зачинилися. Наші погляди зустрілися. Лише якісь уривки слів долітали до нас через все подвір’я: «Як ти можеш казати … ми не можемо, ми просто не можемо…» Поки я стояв нерухомо, м’язи моїх ніг почали тремтіти. Я прихилився до стіни із одним лише бажанням: щоб моє серце калатало повільніше. Світло лампи виблискувало крізь шпару між шторами на кухні. Я бачив, що там туди-сюди метушилася тінь. Ось це батько — квапливо походжає кімнатою.
12 — Ми не можемо стовбичити тут всю ніч, — майже пошепки сказала Альта. — Мабуть, нічого такого. Вони весь тиждень сварилися через жниварку і намагалися з’ясувати, чому ніхто не перевірив її раніше. Ніхто з них не згадував, що подбати про це мав я. Глухий удар: кулаки об стіл. Тато підвищує голос: — А що я по-твоєму маю зробити? Відмовити? Та клята відьма накладе на нас прокляття, як тільки… — Вона вже наклала! Глянь на нього, Роберте. А що, як він ніколи не видужає? Це її провина… — Це його провина, бо якби він… — на якусь мить у вухах задзвеніло, від чого я вже не чув татового голосу. Земля під ногами хитнулася і випрямилася знов, наче тремтячи довкола власної осі. Я ковтнув гірку слину від запаморочення. Коли я знову прийшов до тями, вже панувала тиша. — Ми цього не знаємо, — зрештою сказав тато настільки гучно, що ми вже могли розчути. — Може, вона допоможе йому. Всі ці тижні вона писала і розпитувала про його самопочуття. — Бо він потрібен їй! Ні, Роберте, ні, я не дам цьому статися, його місце тут, із нами, що б він там не зробив, він все ще наш син … і вона …. вона лякає мене… — Ти ніколи не бачила її. То ж не ти мусила їхати туди і… — Байдуже! Вона зробила достатньо. Вона не зможе отримати його. Альта глянула на мене. Щось змінилося в її обличчі. Вона схопила мене за зап’ястя і підтягла до себе: — Ходімо всередину, — сказала вона своїм тонким, несміливим голоском, яким зазвичай розмовляла з курчатами. — Сьогодні був довгий робочий день, і ти, мабуть, зголоднів, та знаю, що зголоднів, бо я — дуже. Якщо нам не залишили жодного шматочка пирога, я за себе не відповідаю. Можу вбити когось виделкою в серце. І з’їсти, — біля дверей вона зупинилася і додала: — З гірчицею, — потім вона розчахнула двері навстіж. Батьки стояли по обидва боки кухні: тато — біля вікна спиною до нас, а мама — біля каміна. Її обличчя вкривали червоні плями
13 схожі на рум’янець. Між ними на столі лежав товстий аркуш паперу вершкового кольору і відкритий конверт. Мама різко перекинула погляд із Альти на мене і ступила пів кроку до столу. — Вечеря, — сказала Альта. — Емметте, присядь, ти маєш такий вигляд, ніби зараз знепритомнієш. Божечки, ніхто навіть стіл не накрив. Сподіваюся, пиріг в печі, — вона поставила купу тарілок біля мене. — Хліба? Пива? Якщо чесно, з мене непогана буфетниця … — вона зникла в коморі. — Емметте, — почав тато, так і не повернувшись до мене, — на столі лежить лист. Прочитай його. Я притягнув лист до себе. Букви розпливлися в безформні плями на папері. — В мене очі запорошені пилом. Розкажи, про що там. Тато схилив голову, жили на шиї випнулися, наче він тягнув щось важке. — Палітурниці потрібен підмайстер. Мама хотіла щось сказати, але наче ковтнула слово. — Підмайстер? — спитав я. Запала тиша. Крізь шпару між шторами пробивалося місячне сяйво, яке покривало сріблом все на своєму шляху. Від цього татове волосся здавалося масним і сивим. — Ти, — відповів він. Альта стояла при вході у комору, погойдуючи в руках банку з маринованими огірками. На мить я подумав, що вона випустить її, але вона обережно поставила банку на кухонний столик. Дзенькіт скла об дерево видався мені гучнішим за вибух. — Я вже не в тому віці, щоб бути підмайстром. — Вона так не вважає. — Я думав … — моя рука мляво лежала на столі — худа бліда рука, яку я ледь впізнавав. Ця рука не могла чесно працювати щодень. — Мені покращає. Скоро … — я змовк, бо мій голос здався таким же чужим, як і мої пальці. — Не в тому річ, сину. — Я знаю, що з мене зараз немає користі … — Ой, любий, — втрутилася мама, — це не твоя провина… не через те, що ти хворієш. Скоро ти станеш самим собою. Якби
14 все було… ти ж знаєш, що ми завжди хотіли, щоб ти керував фермою після твого батька. Ти міг би, ти ще й досі можеш, але… — вона перевела погляд на тата. — Ми не виганяємо тебе. Вона сама просить тебе. — Я її не знаю. — Оправлення книг… це хороше ремесло. Це — чесне ремесло. Його не варто боятися, — Альта зачепилася об кухонний столик, а мама подивилася через плече і різко шугонула рукою, щоб не дати тарілкам впасти на підлогу. — Альто, обережніше. Моє серце калатало й вистрибувало з грудей. — Але ж… ви ненавидите книги. Вони погані. Ви завжди казали мені… навіть коли я приніс ту книгу із ярмарку Пробудження… Вони обмінялися поглядами так швидко, що я не встиг їх розтлумачити. Тато сказав: — Це тепер не має значення. — Але ж… Я знову повернувся до мами. Я не міг виразити це словами: швидка зміна теми розмови, коли хтось бодай згадував про книги, нотки відрази в голосі, вираз їхніх облич… суворість, із якою вона відтягувала мене від убогої вітрини магазину «А. Фаґотіні, лихвар та ліцензований продавець книг» одного дня, коли ми заблукали в Каслфорді. Я ще був малим. — Як ти можеш казати тепер, що це хороше ремесло? — Це не… — мама глибоко вдихнула, — може, це не те, чого я хотіла, але то було раніше… — Гільдо, — тато вхопився за свою шию і став пальцями розтирати м’язи, наче в нього щось боліло. — У тебе немає вибору, малий. Поживеш спокійне життя. Те місце доволі далеченько від будь-чого, але це не біда. Помовч. Ніякої тобі тяжкої праці, нікого, хто б спокусив тебе до чогось не того… — він прокашлявся. — Вона не така, як всі. Ти просто оселишся там і почнеш вивчати ремесло, а потім… Що ж. У місті деякі палітурники їздять на власних каретах. Запала недовга мовчанка. Альта стукнула нігтем по кришці банки і глянула на мене.
15 — Але я не… я ніколи… чому вона думає, що я…? — тепер ніхто з них не дивився мені у вічі. — Чому це ти кажеш, що в мене немає вибору? Ніхто не відповів. Нарешті Альта пройшлася кімнатою і взяла листа. — «Як тільки він зможе пересуватися, — прочитала вона. — Узимку в палітурні може бути холодно. Попіклуйтеся про теплий одяг для нього». Чому вона писала вам, а не Емметту? Вона думає, що він не вміє читати? — Вони всі так роблять, — відповів тато. — Якщо тобі потрібен підмайстер, ти просиш дозволу у батьків — ось так це працює. Мені було байдуже. Від моїх рук, що лежали на столі, залишилися одні сухожилля і кістки. Ще рік тому вони були загорілі і м’язисті — майже як у справжнього чоловіка. Зараз не було на що й глянути. Вони не годилися ні до чого, окрім ремесла, яке мої батьки так ненавиділи. Але чому палітурниця обрала мене, якщо батьки самі її не попросили? Я розчепірив пальці і втиснув їх у стіл, наче міг увібрати силу дерева через шкіру долонь. — А якщо я відмовлюся? Тато важким кроком підійшов до буфету, нахилився і витягнув пляшку ожинового джину. То був міцний, солодкуватий напій, який мама роздавала на всяких святкуваннях або для лікування, але вона й слова не сказала, коли він налив собі пів кухля. — Тобі тут не місце. Може, тобі варто було б навіть подякувати. Ти впораєшся з тією роботою. Він перехилив чверть кухля джину собі в горлянку і прокашлявся. Я глибоко вдихнув повітря, намагаючись тримати голос рівним. — Коли я одужаю, я зможу працювати так само, як … — Попрацюєш там. — Але я не… — Емметте, — втрутилася мама, — будь ласка… так буде правильно. Вона знає, що робити з тобою. — А що потрібно робити зі мною?
16 — Я хотіла сказати… якщо ти знову захворієш, вона зможе… — Як в притулку для божевільних? В цьому річ? Ви відправляєте мене хтозна-куди, бо в будь-який момент я можу поїхати дахом? — Ти потрібен їй, — сказала мама і стиснула пальцями тканину спідниці, наче намагалася вичавити з неї воду. — Я б сама не хотіла тебе нікуди відправляти. — Тоді я й не поїду! — Поїдеш, хлопче, — відповів тато. — Присягаюсь небесами, ти вже приніс достатньо проблем у цей дім. — Роберте, не… — Поїдеш. Навіть якщо мені доведеться зв’язати тебе й залишити в неї на порозі, ти поїдеш. Готуйся на завтра. — Завтра? — Альта розвернулася так різко, що її коса крутнулась, наче ласо. — Він не може поїхати завтра. Йому потрібен час зібрати речі. А ще потрібно зібрати урожай і залишитися на останню вечерю після збору… Будь ласка, тату. — Заткнися! Тиша. — Завтра? — плямки на маминих щоках запалали багрянцем. — Ми не казали… — її голос обірвався. Тато допив свій джин. Він ковтав його з такою гримасою, наче в його роті було повно каміння. Я хотів було заспокоїти маму, сказати, що поїду і їм не потрібно буде більше хвилюватися за мене, але мені аж надто пересохло в роті від сьогоднішньої жатки. — Дай йому хоча б кілька днів. Роберте, інші підмайстри не їдуть нікуди, поки не закінчиться збір урожаю. До того ж він ще й досі не видужав. Ще бодай кілька днів… — Вони молодші за нього. Якщо він сьогодні міг працювати в полі, то вже достатньо видужав для такої подорожі. — Так, але… — вона підійшла до нього і взяла за руку, щоб він не міг відвернутися, — бодай ще трішки часу. — Заради Бога, Гільдо! — він видав якийсь придушений звук і спробував викрутитися. — Не ускладнюй все. Думаєш, я хочу його відпускати? Думаєш, що після всіх наших спроб
17 зберегти чистоту в домі, я буду цим пишатися, при тому, що мій батько втратив око в Хрестовому Поході? Мама глянула на Альту і мене. — Не треба казати так при… — А яка тепер різниця? Він обтер обличчя рукою, а потім безпорадно кинув кухоль на підлогу. Кухоль не розбився. Альта проводжала його поглядом, поки той котився до неї, щоб нарешті зупинитися. Тато обернувся спиною до нас і нахилився над кухонним столиком, наче хотів перевести подих. Запала тиша. — Я поїду, — сказав я. — Поїду завтра. Я не міг дивитися на них. Я підвівся і вдарився коліном об стіл, коли відсував стільця. Почвалав до дверей. Засув на них здавався меншим і жорсткішим, ніж зазвичай. Його клацання відлунням відбилося від стін. Місяць на небі розділяв світ на темну синяву та срібло. Повітря було тепле й м’яке, наче крем, і пахло сіном та літнім пилом. Сова ухкала десь недалеко в полі. Я перейшов в інший кінець подвір’я й обперся об стіну. Мені було складно дихати. У вухах дзвенів мамин голос: «Та клята відьма накладе на нас прокляття», — і відповідь тата: «Вона вже наклала». Вони мали рацію: я ні до чого не годився. Смуток всередині невпинно наростав, так само як і кóлючий біль у ногах. Раніше я ніколи в житті не хворів. Я ніколи не думав, що власне тіло може зрадити мене, що розум може погаснути, немов лампа, і залишити по собі нічого, окрім темряви. Я не пам’ятав, як саме захворів. Коли намагався пригадати, бачив лише колотнечу фрагментів із нічних сновидінь. Навіть спогади з мого попереднього життя — минулої весни та зими — накривало рядном цієї омертвілої тіні, немов нічого здорового вже не залишилося. Я знав, що почалося це в другій половині минулого літа, бо так розповіла мені мама, і що сталося це по дорозі із Каслфорду. Проте ніхто не пояснив мені, де я був, чи що сталося. Мабуть, я їхав на возі — моя голова не була покрита капелюхом від пекучого сонця, вочевидь, — але коли я намагався
18 пригадати ту подію, в пам’яті зринало якесь скреготливе марення, останній запаморочливий виблиск сонця, одразу після якого мене поглинула порожнеча. Впродовж кількох тижнів після цього я приходив до тями, тільки щоб кричати і борсатися, а ще благати їх розв’язати мене. Не дивно, що вони хотіли позбутися мене. Я заплющив очі. Я ще й досі бачив їх трьох перед собою, їхні руки, що обіймали одне одного. Щось шепотіло позаду мене, дерло стіну, наче сухим кігтем. Цей звук не був справжнім, але він заглушив ухкання сови і шелест листя на деревах. Я опустив голову на руки і вдав, що не чую цього. *** Мабуть, я підсвідомо поринув в найглибші закутки темряви, бо коли розплющив очі, Альта стояла посеред подвір’я й вигукувала моє ім’я, не дивлячись у мій бік. Місяць зрушився з місця: тепер він висів над гребенем даху нашого фермерського будинку, тому всі тіні покоротшали. — Емметте? — Так, — відізвався я. Альта підстрибнула на місці і зробила крок в мій бік, щоб побачити мене. — Що ти там робиш? Ти заснув? — Ні. Вона вагалася. Позад неї світло лампи промайнуло у вікні верхнього поверху: хтось лягав спати. Я став зводитися на ноги, але зупинився й здригнувся від болю, що пронизував мої сухожилля. Вона дивилася на мене, але не пропонувала допомоги. — Ти й справді мав це на увазі? Хочеш поїхати? Завтра? — Тато мав це на увазі, коли сказав, що в мене немає вибору. Я чекав, поки вона спробує заперечити. Альта була кмітливою, вміла знаходити шляхи чи різні способи утнути щось, вміла підбирати потрібний ключик. Але цього разу вона тільки підняла обличчя вгору, наче хотіла, щоб місяць освітив її шкіру. Я ковтнув. Ця дурна нудота знову повернулася — мене наче
19 несподівано крутнуло в один бік, а потім в протилежний — тому я знову обперся об стіну і спробував затамувати подих. — Емметте? З тобою все гаразд? — вона прикусила губу. — Ні, ясна річ, що ні. Присядь. Я не хотів слухатися її, але мої коліна зігнулися самі по собі. Я заплющив очі і вдихнув нічні запахи сіна й холодної землі, перестиглий аромат жатої пшениці й разючий сморід гною. Альтина спідниця зашурхотіла, мов хвилі, коли сестра опустилася біля мене. — Я не хочу, щоб ти кудись їхав, — я повів плечем, так і не глянувши на неї, і майже одразу опустив плече. — Але… може, так буде краще … — Як це — краще? — я ковтнув, намагаючись відновити свій зламаний голос. — Гаразд, розумію. З мене тут немає користі. Вам всім буде краще, якщо я буду в… де б я не був, у тої палітурниці. — Вона живе на болотах, по дорозі до Каслфорду. — Добре. А чим пахнуть болота? Застояною водою і гнилим очеретом. Грязюкою. Грязюкою, що проковтне тебе живцем, якщо ти занадто далеко зійдеш із дороги, і ніколи не виплюне назад… — А звідки ти все це знаєш? — Мама й тато тільки й думають про тебе. Після всього, що трапилось… тобі там буде безпечніше. — Це мама так сказала. Мовчанка. Альта почала гризти ніготь великого пальця. В саду за стайнями затьохкав, а потім затих соловей. — Ти не розумієш, що вони пережили, Емметте. Тепер вони бояться. Тепер ти винен їм трохи спокою. — Я не винен, що захворів! — Ти винен, що ти… — вона злісно зітхнула. — Ні, я розумію, я не це мала на увазі… просто нам всім потрібно… будь ласка, не злись. Так буде краще. Ти навчишся нового ремесла. — Ага. Робитиму книги. Альта аж здригнулася. — Вона обрала тебе. Це означає…
20 — Що це означає? Як вона могла мене обрати, якщо ми навіть жодного разу не бачилися? Мені здалося, Альта почала відповідати, але коли я повернув голову, вона витріщалася на місяць без жодних емоцій на своєму обличчі. Її щоки схудли із часу, відколи я захворів, а шкіра під її очима мала такий вигляд, ніби її вимастили попелом. Вона була незнайомкою, недосяжною для мене. Альта продовжила, наче це була відповідь на моє запитання: — Я приходитиму і навідуватиму тебе, коли тільки зможу… Я відкинув голову, аж доки не відчув потилицею кам’яну стіну. — Вони переконали тебе, правда? — Я ніколи не бачила тата таким — настільки злим. — Я бачив. Він колись навіть вдарив мене. — Ага, я думаю, що ти… — вона змовкла. — Я ще був малим. Ти була занадто маленькою, щоб пам’ятати це. Це сталося в день ярмарку Пробудження. — А-а-а, — коли я підвів погляд, її очі зблиснули, — ні. Я не пам’ятаю цього. — Я купив… там був чоловік, який продавав книги. Я ще й досі пригадував дзенькіт моїх кишенькових грошей (шість пенсів монетами аж випирали через мої штани), те бурхливе безтурботне відчуття походу на ярмарок Пробудження і роздуми про те, що ж придбати, коли я вже відірвався від батьків. Я блукав поміж прилавками із м’ясними смаколиками, із рибою з Колдвотеру і бавовняними виробами з різними узорами з Каслфорду. Спершу я зупинився біля прилавка з солодощами, а потім пішов до іншого, трохи далі, де мій погляд впав на виблиски золота та пишних кольорів. То був навіть не прилавок, а просто собі столик, за яким стояв чоловік із неспокійнимим очима. На столику юрмилися високі стоси книг. — Тоді я вперше побачив їх. Я не знав, для чого вони. Допитливість і обережність знову заяскріли на Альтиному обличчі: — Хочеш сказати…? — Забудь.
21 Я не знав, навіщо було розповідати їй це. Я не хотів пригадувати той спогад, але моя пам’ять вже розгорталася сама по собі. Я подумав, що то були шкатулки, такі маленькі позолочені й оббиті шкірою скриньки, у яких люди зберігають різні речі: мама тримає в таких срібні прикраси, а тато — шахи. І неспішно пішов собі далі, дзенькаючи монетками, аж поки той чоловік не озирнувся і не вишкірився на мене: — Ну що за маленький золотоволосий принц! Прийшли по якусь історію, юний пане? Може вас цікавить оповідка про вбивство чи кровозмішання, про ганьбу і славу, про настільки болюче кохання, що краще було його забути, чи про мертву темряву? Ви прийшли саме туди, куди й слід, юний пане, бо вони — crиme de la crиme *, вони розкажуть вам справжні й неймовірні історії, настільки жорстокі, пристрасні й захопливі… а може, вам до вподоби комедія, бо й кілька таких я маю. У мене тут найрідкісніші речі, від яких люди намагаються позбутися! Ось, дивіться, юний пане, розгляньте ось це… ці сторінки оправляв в палітурку майстер із Каслфорду багато років тому. Мені не подобалося, як він називав мене юним паном, але коли він передав мені книгу, вона відкрилася і я вже не міг віддати її назад. Як тільки я побачив написи на її сторінках, я зрозумів: там було багато-багато сторінок, зшитих докупи між однією палітуркою, наче листи (багато листів, тільки в кращій оправі), і історія, яка тривала й тривала. — Скільки вона коштує? — О, то ви хочете ось цю, юний пане. У вас чудовий смак як на ваш юний вік. Це — особлива книга, справжня пригодницька історія, яка зіб’є вас із ніг, наче хвиля кінноти. З вас дев’ять пенсів. Або можете взяти дві за один шилінг. Я хотів її. Я не знав чому, знав лише, що кінчики моїх пальців приємно поколювало від одного лише дотику. — Маю тільки шість пенсів. — Згода, — сказав він і клацнув пальцями. * crиme de la crиme (фр.) — Кращі з кращих. (Тут і далі прим. перекл.)
22 Широка усмішка зійшла з його обличчя. Я глянув вбік, куди він спрямував свій погляд, і побачив групу чоловіків, що юрмилися неподалік і про щось шепотілися. — Ось, — я спорожнив кишеню і висипав монети йому в долоню. Він випустив одну, але його погляд ще й досі був прикутий до тих чоловіків, тому він не нахилявся піднімати її. — Дякую. Я взяв книгу із поспішив геть із ярмарку із відчуттям перемоги і тривоги. Коли я дійшов до метушливої головної частини ринку, зупинився й озирнувся: група чоловіків прямувала до прилавка того чоловіка, поки він поспіхом закидав книги на пошарпаний віз позаду себе. Щось застерегло мене від витріщань. Я побіг додому, тримаючи книгу через свій рукав, щоб не забруднити обкладинку спітнілими пальцями. Всівся на сходи сараю під сонцем — мене ніхто не бачив, бо всі ще були на ярмарку, — і став оглядати книгу. Вона не була схожа на щось, що я бачив раніше. Вона була темно-червоного кольору, оббита позолотою, а на дотик була ніжною, наче людська шкіра. Коли я розгорнув обкладинку, звідти піднявся затхлий аромат деревини, наче жодна рука не торкалася її багато років. Вона поглинула мене. Місцем дії був військовий табір в чужоземній країні, і спершу я мало що розумів: там було повно капітанів, майорів і полковників, суперечок про тактику бою і погроз військовим судом. Але щось змусило мене продовжувати читати: я бачив той табір, кожну його деталь, я чув фиркання коней і удари вітру в брезент наметів, я відчував власне прискорене серцебиття від запаху пороху… Повністю захоплений нею попри власне бажання, я почав щось розуміти і зрештою до мене дійшло, що то був вечір перед битвою, а чоловік з тієї книги був героєм. Коли зійде сонце, він мав повести їх до славної перемоги — я відчував його збудження, його передчуття, я відчував все це… — Що ти в біса робиш? Цей крик розвіяв закляття. Я несвідомо зіскочив на ноги, намагаючись роздивитися щось крізь марення. Тато й інші
23 позаду нього, мама з Альтою на руках, вже повернулися з ярмарку. Вже… хоча вже сутеніло. — Емметте, що ти робиш, я тебе питаю! — але він не чекав на відповідь, а просто вирвав книгу з моїх рук. Коли тато побачив, що то було, він аж змінився в обличчі. — Звідки це в тебе? «Від чоловіка, — хотів відповісти я, — від звичайного чоловіка з ярмарку, в якого була їх ціла купа, і всі вони були схожі на скриньки для прикрас, всі оббиті шкірою і позолотою…». Але коли я побачив вираз татового обличчя, мої голосові зв’язки наче зів’яли, і я не зміг промовити жодного слова. — Роберте? Що …? — мама потягнулася до неї і майже одразу відсмикнула руку, наче книга її вкусила. — Я спалю її. — Ні! — мама опустила Альту з рук на її ще незміцнілі ніжки і кинулася до тата, щоб вхопити його за руку. — Ні, як ти можеш? Закопай її! — Вона стара, Гільдо. Всі вони вже померли багато років тому. — Не можна. Просто про всяк випадок позбудься її. Просто викинь. — А якщо хтось інший знайде? — Ти ж знаєш, що її не можна палити, — ще якусь мить вони витріщалися одне на одного; в обох був напружений вираз обличчя. — Закопай її десь у безпечному місці. Зрештою тато різко кивнув. Альта гикнула і вже почала скиглити. Тато пхнув книгу одному із робітників: — Тримай. Запакуй її. Я віддам її гробокопачеві, — потім він повернувся до мене. — Емметте, щоб я більше не бачив тебе із книгою. Зрозумів? Я не зрозумів. Що сталося? Я купив її, а не вкрав, але чомусь я зробив щось неприпустиме. Я кивнув, хоча перед очима й досі пропливали ті видовища. Я був десь не там — в якомусь іншому світі. — Добре. Ти запам’ятаєш це. Потім він вдарив мене. Щоб я більше не бачив тебе із книгою.
24 Але зараз вони відправляли мене до палітурниці, наче ту небезпеку, від якої тоді мене застерігав тато, замінило щось значно гірше. Наче тепер я був тією небезпекою. Я роззирнувся. Альта дивилася собі під ноги. Ні, вона не пам’ятала того дня. Ніхто про нього більше ніколи не згадував. Ніхто ніколи не пояснював, чому мати книги було ганьбою. Одного разу в школі хтось пліткував про старого лорда Кента, в якого була бібліотека, але коли від цього всі почали хихотіти і закочувати очі, я не став допитуватися, чому це було так погано. Я б прочитав книгу: не знаю, що з тим лордом було не так, але те саме було й зі мною. Подалі від всього, десь глибоко в мені ще й досі було те почуття сорому. Я боявся. То був повзучий, безформний страх, що скидався на мряку, яка тяглася від річки. Він огортав мене і мої легені своїми холодними вусиками. Я не хотів навіть наближатися до палітурниці, але в мене не було вибору. — Альто … — Мені вже варто вертатися до будинку, — сказала вона, підстрибуючи, — і тобі також краще вже підводитися, Ем, бо тобі ще потрібно зібрати речі. Завтра на тебе чекає довга дорога, знаєш? Добраніч, — вона кинулася похапцем через подвір’я, пестячи пальцями свої коси, тож я вже не міг розгледіти її обличчя. Біля дверей вона знову гукнула: — До завтра, — навіть не озирнулася. Можливо, відлуння від стін стайні надало цьому оклику якогось фальшивого звучання. Завтра. Я дивився на місяць, аж поки мені не стало занадто моторошно. Потім я пішов до кімнати і зібрав свої речі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx