16 — Я хотіла сказати… якщо ти знову захворієш, вона зможе… — Як в притулку для божевільних? В цьому річ? Ви відправляєте мене хтозна-куди, бо в будь-який момент я можу поїхати дахом? — Ти потрібен їй, — сказала мама і стиснула пальцями тканину спідниці, наче намагалася вичавити з неї воду. — Я б сама не хотіла тебе нікуди відправляти. — Тоді я й не поїду! — Поїдеш, хлопче, — відповів тато. — Присягаюсь небесами, ти вже приніс достатньо проблем у цей дім. — Роберте, не… — Поїдеш. Навіть якщо мені доведеться зв’язати тебе й залишити в неї на порозі, ти поїдеш. Готуйся на завтра. — Завтра? — Альта розвернулася так різко, що її коса крутнулась, наче ласо. — Він не може поїхати завтра. Йому потрібен час зібрати речі. А ще потрібно зібрати урожай і залишитися на останню вечерю після збору… Будь ласка, тату. — Заткнися! Тиша. — Завтра? — плямки на маминих щоках запалали багрянцем. — Ми не казали… — її голос обірвався. Тато допив свій джин. Він ковтав його з такою гримасою, наче в його роті було повно каміння. Я хотів було заспокоїти маму, сказати, що поїду і їм не потрібно буде більше хвилюватися за мене, але мені аж надто пересохло в роті від сьогоднішньої жатки. — Дай йому хоча б кілька днів. Роберте, інші підмайстри не їдуть нікуди, поки не закінчиться збір урожаю. До того ж він ще й досі не видужав. Ще бодай кілька днів… — Вони молодші за нього. Якщо він сьогодні міг працювати в полі, то вже достатньо видужав для такої подорожі. — Так, але… — вона підійшла до нього і взяла за руку, щоб він не міг відвернутися, — бодай ще трішки часу. — Заради Бога, Гільдо! — він видав якийсь придушений звук і спробував викрутитися. — Не ускладнюй все. Думаєш, я хочу його відпускати? Думаєш, що після всіх наших спроб
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx