17 зберегти чистоту в домі, я буду цим пишатися, при тому, що мій батько втратив око в Хрестовому Поході? Мама глянула на Альту і мене. — Не треба казати так при… — А яка тепер різниця? Він обтер обличчя рукою, а потім безпорадно кинув кухоль на підлогу. Кухоль не розбився. Альта проводжала його поглядом, поки той котився до неї, щоб нарешті зупинитися. Тато обернувся спиною до нас і нахилився над кухонним столиком, наче хотів перевести подих. Запала тиша. — Я поїду, — сказав я. — Поїду завтра. Я не міг дивитися на них. Я підвівся і вдарився коліном об стіл, коли відсував стільця. Почвалав до дверей. Засув на них здавався меншим і жорсткішим, ніж зазвичай. Його клацання відлунням відбилося від стін. Місяць на небі розділяв світ на темну синяву та срібло. Повітря було тепле й м’яке, наче крем, і пахло сіном та літнім пилом. Сова ухкала десь недалеко в полі. Я перейшов в інший кінець подвір’я й обперся об стіну. Мені було складно дихати. У вухах дзвенів мамин голос: «Та клята відьма накладе на нас прокляття», — і відповідь тата: «Вона вже наклала». Вони мали рацію: я ні до чого не годився. Смуток всередині невпинно наростав, так само як і кóлючий біль у ногах. Раніше я ніколи в житті не хворів. Я ніколи не думав, що власне тіло може зрадити мене, що розум може погаснути, немов лампа, і залишити по собі нічого, окрім темряви. Я не пам’ятав, як саме захворів. Коли намагався пригадати, бачив лише колотнечу фрагментів із нічних сновидінь. Навіть спогади з мого попереднього життя — минулої весни та зими — накривало рядном цієї омертвілої тіні, немов нічого здорового вже не залишилося. Я знав, що почалося це в другій половині минулого літа, бо так розповіла мені мама, і що сталося це по дорозі із Каслфорду. Проте ніхто не пояснив мені, де я був, чи що сталося. Мабуть, я їхав на возі — моя голова не була покрита капелюхом від пекучого сонця, вочевидь, — але коли я намагався
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx