20 — Що це означає? Як вона могла мене обрати, якщо ми навіть жодного разу не бачилися? Мені здалося, Альта почала відповідати, але коли я повернув голову, вона витріщалася на місяць без жодних емоцій на своєму обличчі. Її щоки схудли із часу, відколи я захворів, а шкіра під її очима мала такий вигляд, ніби її вимастили попелом. Вона була незнайомкою, недосяжною для мене. Альта продовжила, наче це була відповідь на моє запитання: — Я приходитиму і навідуватиму тебе, коли тільки зможу… Я відкинув голову, аж доки не відчув потилицею кам’яну стіну. — Вони переконали тебе, правда? — Я ніколи не бачила тата таким — настільки злим. — Я бачив. Він колись навіть вдарив мене. — Ага, я думаю, що ти… — вона змовкла. — Я ще був малим. Ти була занадто маленькою, щоб пам’ятати це. Це сталося в день ярмарку Пробудження. — А-а-а, — коли я підвів погляд, її очі зблиснули, — ні. Я не пам’ятаю цього. — Я купив… там був чоловік, який продавав книги. Я ще й досі пригадував дзенькіт моїх кишенькових грошей (шість пенсів монетами аж випирали через мої штани), те бурхливе безтурботне відчуття походу на ярмарок Пробудження і роздуми про те, що ж придбати, коли я вже відірвався від батьків. Я блукав поміж прилавками із м’ясними смаколиками, із рибою з Колдвотеру і бавовняними виробами з різними узорами з Каслфорду. Спершу я зупинився біля прилавка з солодощами, а потім пішов до іншого, трохи далі, де мій погляд впав на виблиски золота та пишних кольорів. То був навіть не прилавок, а просто собі столик, за яким стояв чоловік із неспокійнимим очима. На столику юрмилися високі стоси книг. — Тоді я вперше побачив їх. Я не знав, для чого вони. Допитливість і обережність знову заяскріли на Альтиному обличчі: — Хочеш сказати…? — Забудь.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx