23 позаду нього, мама з Альтою на руках, вже повернулися з ярмарку. Вже… хоча вже сутеніло. — Емметте, що ти робиш, я тебе питаю! — але він не чекав на відповідь, а просто вирвав книгу з моїх рук. Коли тато побачив, що то було, він аж змінився в обличчі. — Звідки це в тебе? «Від чоловіка, — хотів відповісти я, — від звичайного чоловіка з ярмарку, в якого була їх ціла купа, і всі вони були схожі на скриньки для прикрас, всі оббиті шкірою і позолотою…». Але коли я побачив вираз татового обличчя, мої голосові зв’язки наче зів’яли, і я не зміг промовити жодного слова. — Роберте? Що …? — мама потягнулася до неї і майже одразу відсмикнула руку, наче книга її вкусила. — Я спалю її. — Ні! — мама опустила Альту з рук на її ще незміцнілі ніжки і кинулася до тата, щоб вхопити його за руку. — Ні, як ти можеш? Закопай її! — Вона стара, Гільдо. Всі вони вже померли багато років тому. — Не можна. Просто про всяк випадок позбудься її. Просто викинь. — А якщо хтось інший знайде? — Ти ж знаєш, що її не можна палити, — ще якусь мить вони витріщалися одне на одного; в обох був напружений вираз обличчя. — Закопай її десь у безпечному місці. Зрештою тато різко кивнув. Альта гикнула і вже почала скиглити. Тато пхнув книгу одному із робітників: — Тримай. Запакуй її. Я віддам її гробокопачеві, — потім він повернувся до мене. — Емметте, щоб я більше не бачив тебе із книгою. Зрозумів? Я не зрозумів. Що сталося? Я купив її, а не вкрав, але чомусь я зробив щось неприпустиме. Я кивнув, хоча перед очима й досі пропливали ті видовища. Я був десь не там — в якомусь іншому світі. — Добре. Ти запам’ятаєш це. Потім він вдарив мене. Щоб я більше не бачив тебе із книгою.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx