24 Але зараз вони відправляли мене до палітурниці, наче ту небезпеку, від якої тоді мене застерігав тато, замінило щось значно гірше. Наче тепер я був тією небезпекою. Я роззирнувся. Альта дивилася собі під ноги. Ні, вона не пам’ятала того дня. Ніхто про нього більше ніколи не згадував. Ніхто ніколи не пояснював, чому мати книги було ганьбою. Одного разу в школі хтось пліткував про старого лорда Кента, в якого була бібліотека, але коли від цього всі почали хихотіти і закочувати очі, я не став допитуватися, чому це було так погано. Я б прочитав книгу: не знаю, що з тим лордом було не так, але те саме було й зі мною. Подалі від всього, десь глибоко в мені ще й досі було те почуття сорому. Я боявся. То був повзучий, безформний страх, що скидався на мряку, яка тяглася від річки. Він огортав мене і мої легені своїми холодними вусиками. Я не хотів навіть наближатися до палітурниці, але в мене не було вибору. — Альто … — Мені вже варто вертатися до будинку, — сказала вона, підстрибуючи, — і тобі також краще вже підводитися, Ем, бо тобі ще потрібно зібрати речі. Завтра на тебе чекає довга дорога, знаєш? Добраніч, — вона кинулася похапцем через подвір’я, пестячи пальцями свої коси, тож я вже не міг розгледіти її обличчя. Біля дверей вона знову гукнула: — До завтра, — навіть не озирнулася. Можливо, відлуння від стін стайні надало цьому оклику якогось фальшивого звучання. Завтра. Я дивився на місяць, аж поки мені не стало занадто моторошно. Потім я пішов до кімнати і зібрав свої речі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx