1 Коли прийшов той лист, я саме працював у полі: дов’язував останній сніп пшениці. Руки так сильно тремтіли, що я ледь зміг затягнути той вузол. То була моя провина, що ми мусили робити це дідівським способом, і я б прокляв сам себе, якби не зміг довести цю роботу до кінця. Я поборов полудневу спеку, спробував відігнати мерехтливу темряву, що муляла мені очі з обох боків, а зараз вже сутеніло і я майже закінчив. Інші пішли з поля із заходом сонця, і я радів, коли вони прощалися зі мною. Нарешті я залишився на самоті і не потрібно було вдавати, що можу працювати у такому ж темпі, як і вони. Я продовжував в’язати сніп і при цьому намагався відганяти думки про те, наскільки жниварка могла б полегшити це завдання. Я був надто хворий, щоб перевірити її стан, — я майже нічого не пам’ятаю, бо все те літо, якщо не враховувати короткочасних спалахів прояснення, минуло для мене лишень у відлуннях, мареннях і темних прогалинах. Ніхто інший також не додумався перевірити стан жниварки. Щодня на мене чекали завдання, які потрібно було зробити. Тато не покладав рук, але він не міг впоратися геть з усім. Через мене ми весь рік нічого не встигаємо. Я туго затягнув стебла мотузкою і кинув готовий сніп до решти. Впорався. Можна було йти додому… Але довкола мене не припиняли кружляти й пульсувати якісь тіні, темніші за синьо- фіолетові сутінки. Коліна тремтіли. Я впав на землю, затамувавши подих від болю в кістках. Раніше було гірше, бо раніше, упродовж кількох місяців моє тіло корчилося в різких і нестерпних спазмах, які ніяк не можна було передбачити, — але й зараз я почувався немічним, наче якийсь дідуган. Зціпив зуби. Я так ослаб, що захотілося ридати, але я стримувався: радше помру, ніж дам собі заплакати, навіть якщо єдиним свідком цього буде круглий, повнолиций осінній місяць наді мною.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx