10 — Емметте? Емметте! То була Альта. Вона йшла до мене повз купи снопів, але я зіскочив на ноги і спробував забути про запаморочення. Рідке мереживо зірок наді мною плавало із боку в бік. Я прокашлявся. — Я тут. — Чому ти не попросив когось допомогти закінчити з цим? Мама розхвилювалася, коли зустріла їх по дорозі додому без тебе… — Не потрібно їй було хвилюватися. Я вже не дитина. Гостре стебло прокололо мого великого пальця аж до крові. Кров смакувала пилюкою і гарячкою. Альта вагалася. Ще рік тому я був такий же дужий, як і всі вони. А зараз сестра дивилася на мене зі схиленою набік головою, наче я був молодшим за неї. — Не дитина, але … — Я хотів подивитися на схід місяця. — Аякже, — сутінки пом’якшували риси її обличчя, та я все ще бачив проникливість в тому погляді. — Ми не можемо змусити тебе відпочити. Якщо ти сам не подбаєш про своє здоров’я… — Ти говориш, як вона. Як мама. — Бо вона має рацію! Ти не можеш повернутися назад, наче нічого й не сталося, наче ти зовсім ніколи й не був хворий. Хворий. Вона говорила так, наче я валявся в ліжку, кашляв чи блював, чи мою шкіру вкривали якісь пухирі. Хоча мій розум і затьмарювали нічні жахіття, я пам’ятав більше, ніж вони думали. Я знав про свої крики і марення, я не забув про дні, коли весь час ридав чи не міг нікого впізнати, про ніч, коли голими руками розбив вікно. Краще б я й справді безпорадно висирав всі свої нутрощі в нічний горщик. Краще б уже так, ніж і досі споглядати на руках сліди від мотузки, якою вони мусили прив’язувати мене. Я відвернувся від Альти і зосередився на смоктанні подряпини на кісточці великого пальця: не забрав свого язика аж доти, доки не перестав відчувати смак крові. — Будь ласка, Емметте, — продовжила Альта й обтрусила комірець моєї сорочки, — ти відпрацював сьогодні не менше за інших. Може, вже ходім додому?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx