12 — Ми не можемо стовбичити тут всю ніч, — майже пошепки сказала Альта. — Мабуть, нічого такого. Вони весь тиждень сварилися через жниварку і намагалися з’ясувати, чому ніхто не перевірив її раніше. Ніхто з них не згадував, що подбати про це мав я. Глухий удар: кулаки об стіл. Тато підвищує голос: — А що я по-твоєму маю зробити? Відмовити? Та клята відьма накладе на нас прокляття, як тільки… — Вона вже наклала! Глянь на нього, Роберте. А що, як він ніколи не видужає? Це її провина… — Це його провина, бо якби він… — на якусь мить у вухах задзвеніло, від чого я вже не чув татового голосу. Земля під ногами хитнулася і випрямилася знов, наче тремтячи довкола власної осі. Я ковтнув гірку слину від запаморочення. Коли я знову прийшов до тями, вже панувала тиша. — Ми цього не знаємо, — зрештою сказав тато настільки гучно, що ми вже могли розчути. — Може, вона допоможе йому. Всі ці тижні вона писала і розпитувала про його самопочуття. — Бо він потрібен їй! Ні, Роберте, ні, я не дам цьому статися, його місце тут, із нами, що б він там не зробив, він все ще наш син … і вона …. вона лякає мене… — Ти ніколи не бачила її. То ж не ти мусила їхати туди і… — Байдуже! Вона зробила достатньо. Вона не зможе отримати його. Альта глянула на мене. Щось змінилося в її обличчі. Вона схопила мене за зап’ястя і підтягла до себе: — Ходімо всередину, — сказала вона своїм тонким, несміливим голоском, яким зазвичай розмовляла з курчатами. — Сьогодні був довгий робочий день, і ти, мабуть, зголоднів, та знаю, що зголоднів, бо я — дуже. Якщо нам не залишили жодного шматочка пирога, я за себе не відповідаю. Можу вбити когось виделкою в серце. І з’їсти, — біля дверей вона зупинилася і додала: — З гірчицею, — потім вона розчахнула двері навстіж. Батьки стояли по обидва боки кухні: тато — біля вікна спиною до нас, а мама — біля каміна. Її обличчя вкривали червоні плями
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx