14 все було… ти ж знаєш, що ми завжди хотіли, щоб ти керував фермою після твого батька. Ти міг би, ти ще й досі можеш, але… — вона перевела погляд на тата. — Ми не виганяємо тебе. Вона сама просить тебе. — Я її не знаю. — Оправлення книг… це хороше ремесло. Це — чесне ремесло. Його не варто боятися, — Альта зачепилася об кухонний столик, а мама подивилася через плече і різко шугонула рукою, щоб не дати тарілкам впасти на підлогу. — Альто, обережніше. Моє серце калатало й вистрибувало з грудей. — Але ж… ви ненавидите книги. Вони погані. Ви завжди казали мені… навіть коли я приніс ту книгу із ярмарку Пробудження… Вони обмінялися поглядами так швидко, що я не встиг їх розтлумачити. Тато сказав: — Це тепер не має значення. — Але ж… Я знову повернувся до мами. Я не міг виразити це словами: швидка зміна теми розмови, коли хтось бодай згадував про книги, нотки відрази в голосі, вираз їхніх облич… суворість, із якою вона відтягувала мене від убогої вітрини магазину «А. Фаґотіні, лихвар та ліцензований продавець книг» одного дня, коли ми заблукали в Каслфорді. Я ще був малим. — Як ти можеш казати тепер, що це хороше ремесло? — Це не… — мама глибоко вдихнула, — може, це не те, чого я хотіла, але то було раніше… — Гільдо, — тато вхопився за свою шию і став пальцями розтирати м’язи, наче в нього щось боліло. — У тебе немає вибору, малий. Поживеш спокійне життя. Те місце доволі далеченько від будь-чого, але це не біда. Помовч. Ніякої тобі тяжкої праці, нікого, хто б спокусив тебе до чогось не того… — він прокашлявся. — Вона не така, як всі. Ти просто оселишся там і почнеш вивчати ремесло, а потім… Що ж. У місті деякі палітурники їздять на власних каретах. Запала недовга мовчанка. Альта стукнула нігтем по кришці банки і глянула на мене.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx