15 — Але я не… я ніколи… чому вона думає, що я…? — тепер ніхто з них не дивився мені у вічі. — Чому це ти кажеш, що в мене немає вибору? Ніхто не відповів. Нарешті Альта пройшлася кімнатою і взяла листа. — «Як тільки він зможе пересуватися, — прочитала вона. — Узимку в палітурні може бути холодно. Попіклуйтеся про теплий одяг для нього». Чому вона писала вам, а не Емметту? Вона думає, що він не вміє читати? — Вони всі так роблять, — відповів тато. — Якщо тобі потрібен підмайстер, ти просиш дозволу у батьків — ось так це працює. Мені було байдуже. Від моїх рук, що лежали на столі, залишилися одні сухожилля і кістки. Ще рік тому вони були загорілі і м’язисті — майже як у справжнього чоловіка. Зараз не було на що й глянути. Вони не годилися ні до чого, окрім ремесла, яке мої батьки так ненавиділи. Але чому палітурниця обрала мене, якщо батьки самі її не попросили? Я розчепірив пальці і втиснув їх у стіл, наче міг увібрати силу дерева через шкіру долонь. — А якщо я відмовлюся? Тато важким кроком підійшов до буфету, нахилився і витягнув пляшку ожинового джину. То був міцний, солодкуватий напій, який мама роздавала на всяких святкуваннях або для лікування, але вона й слова не сказала, коли він налив собі пів кухля. — Тобі тут не місце. Може, тобі варто було б навіть подякувати. Ти впораєшся з тією роботою. Він перехилив чверть кухля джину собі в горлянку і прокашлявся. Я глибоко вдихнув повітря, намагаючись тримати голос рівним. — Коли я одужаю, я зможу працювати так само, як … — Попрацюєш там. — Але я не… — Емметте, — втрутилася мама, — будь ласка… так буде правильно. Вона знає, що робити з тобою. — А що потрібно робити зі мною?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx