8 Палкий поцілунок — Лейло, на кого ти так дивишся? — Стейсі роззирнулася, окидаючи поглядом переповнений заклад. — На якогось красеня? Якщо так, то краще… А. Ого. Хто взагалі так вдягається в люди? — А що там? — Сем теж обернувся. — А, та годі тобі, Стейсі. Яка кому різниця? Не всі ж, як ти, носять підробки «Прада». Для них демониця була невинною жінкою середніх років із дуже кепським почуттям стилю. Її тьмяно-каштанове волосся було зібране старомодною фіалковою шпилькою-метеликом. На ній були зелені оксамитові спортивні штани й рожеві кросівки, але що справді впадало в очі — так це її светр: хтось вив’язав спереду басет-гаунда з великими жалісними очима з коричневих ниток. Та, попри її непримітний вигляд, я знала, що вона не людина. Не мені її, звісно, було судити. Це була одна з демонів-позерів. Її видав саме нелюдський апетит. Позери можуть за один раз з’їсти за двадцятьох. Вони можуть набувати людської подоби й поводитися як звичайні люди, але я знала, що ця «жіночка» могла без зайвих зусиль відірвати голову своєму сусіду. Та головною загрозою була не надприродна сила. Справжню небезпеку приховували її зуби й заразна слина. Своїх жертв позери кусали. Одного маленького укусу було достатньо, щоб інфікувати людину демонічним штамом сказу. Починався незворотний процес — і через три дні нова іграшка позера вже нагадувала персонажа фільмів Джорджа Ромеро з канібалістичними нахилами. Зрозуміло, що позери становили неабияку загрозу, якщо, звісно, ви не думаєте, що зомбі-апокаліпсис — це весело. Єдиним плюсом було те, що позери траплялися
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx