13 Розділ перший демонів нагорі мала людську подобу, саме через відсутність у них душі я могла з легкістю їх знаходити й позначати. Окрім бездушності, була ще одна ознака, що відрізняла їх від людей: їхні очі, як і котячі, якось дивно відбивали світло. Позерка, трохи накульгуючи, почовгала вулицею. У природному освітленні вигляд у неї був не дуже. Вона вже, мабуть, вкусила кількох людей, тому треба було якнайшвидше її позначити й покінчити з нею. Мені кинулася в очі листівка на зеленому ліхтарному стовпі. Коли я прочитала напис, мене переповнила злість і мені так захотілося поставити авторів на місце. «Стережіться. Хранителі — не Божі посланці. Настав час каяття. Кінець уже близько». Під написом була карикатура якоїсь істоти, схожої на койота, схрещеного з чупакаброю. «Спонсор нашої акції — Церква дітей Божих», — закотивши очі, пробурмотіла я. Прекрасно. Я терпіти не могла фанатиків. На вікнах закладу нижче були розклеєні листівки й висів знак, що хранителів там не обслуговують. У грудях неконтрольованою пожежею розгоралася лють. Та ці ідіоти й гадки не мали, чим хранителі заради них жертвували. Я зробила глибокий вдих і повільно видихнула. Треба було зосередитись на позерці, а не виголошувати про себе промови з уявної трибуни. Позерка повернула за ріг і озирнулася. Її скляний погляд на мить зупинився на мені, але вона одразу ж утратила до мене інтерес. Її внутрішня демониця не побачила в мені нічого неприродного. Моя ж внутрішня демониця хотіла якнайшвидше з цим покінчити. А тут ще й задзвонив телефон, пронизуючи стегно вібраціями. Стейсі уже, мабуть, думає, куди це я, в біса,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx