5 Пролог ДЕВ Жовтень. Остін, Техас Я замахався. Мати рідна, як мене все задовбало. Голос інженера з перегонів лунає у моєму вусі, засипаючи питаннями на кшталт «Що сталося?», «Чи з тобою все гаразд?» і, найважливішим, — «Наскільки сильно пошкоджене авто?». Я мушу відповісти — мушу запевнити його і команду, що я досі при тямі по тому, як вилетів із траси і врізався у відбійник на швидкості майже сто шістдесят кілометрів на годину. Зараз їм доводиться покладатися на мої життєві показники, що відображаються в них на моніторах у боксі, бо я, здається, не здатен складати букви в слова, щоб відповісти. Не тому, що зі мною фізично щось не так. Просто мій мозок… він ніби зараз не тут. Він взяв вихідний. Пішов на клятий ланч. І сталося це геть не через аварію. — Деве? — голос Бренні продирається до мене як із туману, його глибоке занепокоєння чітко чутно крізь навушники. — Ти мене чуєш? З тобою все добре? Повторюю, з тобою все добре? — Усе гаразд, — я випльовую слова, досі міцно стискаючи кермо. Не здивуюся, якщо під рукавичками кісточки
моїх пальців побіліли. — Але машина перетворилася на брухт. Мені прикро. Це я винен. Як будь-якому хорошому механіку, Бренні кортить запитати, в чому була проблема, але він також розуміє, що краще не ставити подібні запитання на командній лінії, де слухати може хто завгодно. Тож доведеться зачекати до розбору перегонів, і вже потому я отримаю прочуханку від боса, капітана нашої команди і мого головного механіка. І це буде заслужено, бо я справді винен. Проблема не в автомобілі, не в дорожньому покритті, іншому водієві чи силі природи. Ні, сидячи за кермом, я скоїв смертний гріх. Я відволікся. Цього не мало статися. Подібного не траплялося за всі роки моїх перегонів і жодного разу за п’ять років, що я брав участь у Формулі-1. Я ніколи не дозволяв думкам блукати настільки, щоб запізно загальмувати і втратити керування. А сьогодні я не встиг зреагувати, тому здійснив кісткодробильну зупинку у відбійник. — Глуши мотор і повертайся в бокс, — каже Бренні. Я роблю те, що мені кажуть, перш ніж зіпсувати ще щось. Можу тільки уявити, що скажуть телекоментатори, обговорюючи можливі причини аварії. Я практично чую, як вони промовляють: «Дуже прикро, що так сталося, але головне, що з ним усе добре». Але зі мною не все добре. Геть не все. Я дуже-дуже облажався, і я зараз не про аварію. Не можу позбутися цих думок, навіть коли вилажу з понівеченої машини й все далі відходжу від цих мільйонних збитків. Якщо бути чесним із собою, можливо, нічого вже й не налагодиться. Минулого вечора я поцілував Віллов Вільямс. І тепер я наче живий мрець.
7 Розділ 1 ВІЛЛОВ Сім місяців по тому Кінець травня, Нью-Йорк Я ледь не спалила власну квартиру. Знову. Ну чому готувати тістечка макарони так складно? Вони маленькі й милі, а в рецепті суперпрості інгредієнти — лише яєчні білки, мигдалеве борошно і цукор. Тоді чому, ну чому я не здатна спекти бодай одну партію і не спаскудити все? — Ні, от лайно, — бурмочу я, хапаючи зі стільниці прихватку й дістаючи з духовки тістечка, що вже димлять. Якщо вірити таймеру, вони мають бути готові не раніше як за п’ять хвилин, а вони вже згоріли до хрусткої скоринки. Або в рецепті вказали неправильну температуру, або ж в мене духовка з самісінького пекла. Ставлю на другий варіант. Я намагаюся відтворити рецепт класичних макаронів зі знаменитої «Кондитерської Стелли Марґо», бо десь місяць тому єдину точку в Нью-Йорку зачинили на ремонт, а я просто не можу без них жити. Вже самої цієї новини було досить, щоб я почала думати про повернення на західне узбережжя, де кондитерські Стелли практично на кожному кроці.
8 З іншого боку, я не зможу повернутися в Сан-Дієго до родини, якщо за наступні кілька місяців не знайду собі роботу. Я приїхала в Нью-Йорк чотири роки тому, щоб навчатися у коледжі, і планувала залишитися тут, можливо, на решту свого життя. Освіту мені оплачували мої дивовижні батьки, з умовою, що після навчання я буду забезпечувати себе сама. Якщо чесно, їм нескладно продовжувати мені допомагати, вони цілком мають для цього всі засоби, але тут уже питання принципу. Я обіцяла і планую дотриматися обіцянки. Та просто не думала, що буде аж так складно. Під час навчання на бакалавраті я надривалася на подвійній спеціальності — комунікації і спортивний маркетинг, а також вивчала англійську і щосеместру проходила стажування. Мені здавалося, з таким досвідом буде легко знайти роботу на повну ставку у маркетинговому відділі якоїсь професійної спортивної команди — іншими словами, роботу мрії. Але після десятків заявок, які абсолютно проігнорували, і до того ж не отримавши жодного дзвінка після співбесід і чуючи нескінченні побрехеньки під назвою «Ми з вами зв’яжемося», я і досі безробітна. Було б значно гірше, якби я закінчила навчання раніше, а не минулого тижня, хоча я вже кілька місяців тому розіслала своє резюме, сподіваючись отримати роботу ще до вручення диплома. Мій брат знайшов роботу у своїй галузі за кілька місяців до випуску, тож я виснувала, що немає причин, чому б і я так не зробила. Ха! Доля зіграла зі мною злий жарт, бо я досі без роботи, з мінімальною сумою грошей на банківському рахунку, і за дві години їзди до найближчої «Кондитерської Стелли Марґо». І не скажеш, що я проживаю своє найкраще життя. Але дідько, доведеться щось таки робити.
9 — Що горить? — запитує з порога Шанталь і кривиться від запаху. Я зітхаю і йду відчинити вікно, зиркаючи на свою сусідку по квартирі. — Мої сподівання і мрії. — Ясненько. Сморід жахливий. І не посперечаєшся. — За сьогодні це вже четверта спаскуджена партія, — нарікаю я, підступаючи до Шанталь. Шукаючи розради, я притуляюся скронею до її плеча. Хоча це не зовсім її плече, бо я метр п’ятдесят з кепкою, а вона — справжня богиня зі зростом метр вісімдесят. — Перша партія макаронів вийшла недостатньо солодкою. Друга — пласка, як млинці. Третя не допеклася, а ці… — Згоріли. — Підрум’янилися, — виправляю я, відхиляюся і ніжно дивлюся на Шанталь. Я не можу сердитися на неї, бо в якийсь момент печиво таки зайнялося полум’ям. — Мені не вдається зробити правильно, і я не знаю, що саме роблю не так. Точно як метафора до мого теперішнього життя. — Перепочинь, — промовляє Шанталь. У її впевненому голосі вчуваються нотки ніжності. — Спробуєш ще раз завтра. Вона має рацію, я обов’язково зберуся, обтріпаюся і завтра спробую ще раз, як, власне, і завжди. Але Шанталь знає, наскільки мені хочеться мати ідеальне життя і як мене засмучує те, що не вдається його досягти. Ми стали сусідками ще на першому курсі, тож вона була свідком всіх моїх злетів і падінь, і мені дуже пощастило, що її робота мрії на позиції фінансового аналітика — уявіть лишень собі — дозволила їй залишитися зі мною в Нью-Йорку. Не знаю, що я робила б без неї.
10 — Замовлю нам доставку, щоб не треба було заходити в цю зону лиха, — каже вона, дістаючи телефон із задньої кишені джинсових шортів, що демонструють її довгі темно-коричневі ноги. — І перевір телефон, гаразд? Він безперестанку дзижчить у тебе в кімнаті і зводить мене з розуму. Я кидаю в її бік присоромлену усмішку. — Вибач. Не хотіла, щоб мене відволікали, тому залишила його там. Вона грайливо зводить брову. — Тобто не хотіла, щоб він знову впав у тісто? Моє обличчя заливає жаром від згадки про ту кулінарну пригоду. — Це сталося тільки раз! Шанталь виходить із кухні й закидає коси на одне плече, від чого намистинки на їхніх кінцях злегка брязкають від кожного кроку. Минулого тижня я допомагала їх обирати — золоті й насичено-блакитні, що ідеально пасують до теплої погоди і є наче останнім окриком безтурботності перед новою «професійною» зачіскою, яку вона матиме з наступного тижня разом із новою роботою. Було б чудово, якби світ перестав говорити темношкірим дівчатам, які зачіски їм належить мати, але сьогодні не той день. Зітхнувши, я розв’язую фартух і вішаю його на гачок біля вікна. Світло-рожева бавовна розвівається на теплому вітерці, мовчки глузуючи з мене і моєї невдачі. Тож я навіть не дивлюся на підсмажені макарони, коли виходжу з кухні і йду вузьким коридором до своєї спальні. Дорогою проходжу повз відчинені двері у кімнату Ґрейс і вловлюю уривок телефонної розмови. Судячи з випадкового стогону і кількох слів кантонською, які я зрозуміла завдяки урокам, що вона їх мені давала впродовж кількох років, Ґрейс розмовляє з матір’ю. Вона, ймо
11 вірно, переконує її, що не пропустить свій завтрашній літак до Гонконгу, як робила це вже двічі до цього. Дівчина махає пальцями, коли я проходжу повз, а я у відповідь надсилаю їй повітряний цілунок і прослизаю у свою сусідню кімнату. Сонячне проміння пробивається крізь напівпрозорі фіранки, відкидаючи короткі тіні на робочий стіл. Мій телефон лежить на стільниці, затиснутий між кількома засобами для догляду за шкірою і горнятком з блискучими гелевими ручками. Екран темний, але коли я беру телефон в руки, мене зустрічає низка текстових повідомлень і кілька пропущених дзвінків від брата. Більшість припустила б, що сталося щось серйозне, але для Оклі це звична поведінка. Якщо він не може зв’язатися зі мною — та й з будь-ким, коли на те пішло, — з першої спроби, він надсилатиме повідомлення і телефонуватиме, доки ця людина не візьме слухавку. Ніяких компромісів. Я не читаю жодне з двадцяти текстових повідомлень. Найімовірніше, там самі емоджі й фрази на кшталт «Візьми слухавку!!!», що повторюються знову і знову. Тож я натискаю на його ім’я і прикладаю телефон до вуха, падаючи на зім’яту ковдру, щоб дивитися на цегляний багатоквартирний будинок через дорогу. — Довго ж ти, — бурчить Оклі, відповідаючи на дзвінок. — Була зайнята, — уникаючи пояснень, промовляю я. Якщо зізнаюся у своєму фіаско з випічкою, він мені життя не дасть. — Що сталося? — Хочеш у Монако? Ще одна річ про мого брата: він не ходить околяса. Я вже звикла до цього, але його запитання все одно заскочило мене зненацька. — Монако? — перепитую. — Ти про країну?
12 — Так, Віллов, я про країну, — дражниться він. — Зберися. Я закочую очі, подумки тицяючи йому середнього пальця. — Боже, та я просто уточнила. — То що? — уявляю, як він підштовхує мене, махаючи рукою в повітрі, завжди такий нетерплячий. — Тобі цікаво чи ні? — Цікаво, — відповідаю я попри те, що пропозиція здається мені підозрілою. — Хто б не зацікавився? А чому ти взагалі запитуєш? — Бо я збираюся туди наступного тижня і подумав, що ти захочеш приєднатися. Плюс там якраз будуть перегонові вихідні, і… Я пирхаю, уриваючи його. — Могла здогадатися, що це стосується автоспорту. У підлітковому віці життя мого брата оберталося навколо картингових перегонів, і це перетворилося на успішну, хоч і не довгу, кар’єру у Формулі-3. Зрештою він кинув перегони задля «нормального» життя і пішов у коледж. А от я б ні за що не відмовилася від можливості стати професійною спортсменкою. І в цьому різниця між мною й Оклі: у його житті були варіанти, у моєму — ні. — До того ж, — вириває мене з роздумів брат, — моя компанія проводить грандіозний захід. Я подумав, ти захочеш перекинутися слівцем зі спортсменами, а потім подивитися перегони з падока 1. Маю перепустки, що їх люб’язно надали у «Сек-Дарк». 1 Падок — термін, що може використовуватися на позначення поля для загальних змагань з автомобільних перегонів, зокрема Формули-1, де падок, окрім робочої зони, містить гостьову. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)
13 Частиною цього «нормального» досвіду в коледжі для Оклі було вивчення кібербезпеки. На останньому курсі під час осіннього семестру його найняла одна з провідних компаній в галузі — «Сек-Дарк Солюшинз», і відтоді він працює на них. Бізнес виявився настільки успішним, що віднедавна вони почали спонсорувати різноманітні спортивні команди і спортсменів, серед яких була й команда Формули-1, цим пояснюється і вечірка, і перепустки в падок. Якби я не пишалася братом за те, що йому вдалося потрапити у таку перспективну компанію, то дико заздрила б йому. А враховуючи те, що мені пропонують бонуси від його перемог, я не можу скаржитися, що він дає собі раду краще за мене. — Я знаю, що тобі непросто знайти роботу, — каже він до того, як я встигаю розпитати в нього про подію, — але це може бути гарною можливістю налагодити контакти. Ти ж не кинула мрії про роботу в галузі спортивного маркетингу, правда? Я перекочуюся на бік і підтягую коліна до грудей. Від доброти Оклі ніяковію сильніше, ніж якби він насміхався з мене через те, що я досі безробітна. Я завжди мріяла про кар’єру, пов’язану зі спортом. Я зростала з любов’ю до бейсболу і баскетболу, мені подобалося ходити на матчі з Оклі й нашим татом, подобалася наелектризована енергія натовпу, що вболівав за улюблену команду. Спорт захопив мене, відколи тато взяв мене за руку і вперше привів на стадіон. Відтоді шляху назад для мене не було. Я хотіла бути схожою на людей на полі чи на майданчику. Мені хотілося бігати по базах і робити кидки із середини майданчика. Я хотіла чути, як скандують моє ім’я, як воно лунає на трибунах і відбивається у серцях фанатів.
14 На жаль, моє тіло не дало цій мрії перетворитися на дійсність. Попри роки і незліченні візити до лікарів, які знадобилися, щоб поставити діагноз «гіпермобільність суглобів», я від початку розуміла, що відрізняюся від інших дітей і ніколи не зможу займатися тим, чим і вони. Моя бейсбольна кар’єра закінчилася одразу по тому, як я вивихнула плече під час першого ж заняття з ті-болу, а про баскетбол не могло бути й мови через пробіжки та різкі зупинки, з якими не могли впоратися мої нестабільні коліна. Мені просто не судилося стати спортсменкою. Тож після багатьох років спостережень і вивчення звіддаля, я вирішила, що найкраща наступна річ після спорту — спортивний маркетинг. Так я могла б залишатися у світі, що приносить мені радість, і ділитися цією радістю з іншими. Принаймні могла б, якби мала роботу. — Ні, я не передумала, — зітхаю. — Але досі чекаю на відповідь з кількох місць. — Тоді поки можеш поїхати в Монако, — підмовляє він. — Як я вже казав, подія ідеальна для знайомств. Дідько, вважай це відпусткою моїм коштом. Подарунок на випускний і ранній подарунок на день народження. — Все разом? — тягуче промовляю я. — Ого, ти такий щедрий. — Будьмо чесними. Я пропоную це тобі, бо мене мама змусила. — То я маю дякувати їй за це запрошення, а не тобі? — Все це семантика, — промовляє він, відмахуючись від мого зауваження. Але вмить повертається до теми нашої розмови. — Уяви-но, кого ти можеш там зустріти. Знаєш, скільки спортсменів і їхніх команд прийде на вечірку? Якщо до кінця вечора не отримаєш пропозицію про роботу, я стрибну зі скелі. Я хихочу.
— Зробиш це, якщо мене не візьмуть на роботу? Ми обидвоє успадкували ген адреналінової залежності. Я просто знаю, що своєму краще не піддаватися. — Можливо, — припускає він. — Але якщо серйозно, Віллс. Це чудова можливість. І тобі навіть пальцем ворушити не доведеться. Я все беру на себе. Я перекочуюся на спину й втуплююся в стелю, крутячи в пальцях поділ сарафана. — Обіцяєш, що це варте мого часу? — я перестраховуюся, але хвилювання вже починає квітнути в моїх грудях. — Не хочу надто довго бути далеко від дому і проґавити співбесіду. — Обіцяю. Прилетиш в Монако в середу, а повернешся назад в понеділок вранці. Видихаючи, я обмірковую його слова. Він має рацію. Це чудова нагода налагодити контакти. І кому б не хотілося провести кілька днів в одному з найкрутіших місць у світі? До того ж хто я така, щоб відмовлятися від безплатної подорожі? — Гаразд, добре, — випалюю я раніше, ніж встигає подумати мозок. — Вези мене в Монако.
16 Розділ 2 ДЕВ Монако Я практично впевнений, що всі на цій вечірці думають, що в мене ІПСШ. І, щоб ви знали, попри мої ескапади, про які так любить писати преса, в мене немає і ніколи не було хвороб, що передаються статевим шляхом. Ці чутки поширилися через мою SMM-менеджерку — до речі, вже колишню SMM-менеджерку, — котра звільнилася, оголосивши перед тим світові на усіх моїх соціальних платформах, що я тепер нове обличчя в рекламі наборів для домашнього тестування на ІПСШ бренду «IYK Quick Results». І що саме завдяки тесту я швидко дізнався, що маю хламідіоз. Але хай вони не турбуються, я лікуюся. Хоча штам, що знайшли в мене, на жаль, стійкий до антибіотиків. Комусь просто щастить більше. Дописи непогано розкрутили компанію, а я що? А в мене немає сексу вже шість тижнів, і більшість місцевих жінок навіть не дивиться у мій бік. Це клята катастрофа. Так, я знаю, що розпочато справу про наклеп, але шкоди вже завдано, а я не зацікавлений в тому, щоб мстити Джані у відповідь. Зараз мій ліпший варіант —
17 просто рухатися далі. І, якщо бути чесним із собою, можливо, я таки заслужив на її гнів, зважаючи на все те, що заподіяв, поки вона працювала на мене. Так, я був не найпростішим клієнтом, але кому в біса сподобається, якщо кожен його крок виставлятимуть напоказ усьому світові? Але Джані щодня наполягала саме на цьому, доки одного разу я не зірвався. На жаль, вона зірвалася у відповідь. Зараз моя репутація у повній дупі, моя команда ставиться до мене з байдужістю, а на додачу ширяться чутки, що мої спонсори вважають мене не тим, хто має їх представляти. Я не можу їх втратити — їхні гроші — бо без них я втрачу своє місце в «Аргонавт Рейсинг». — Боже, може, варто менше супитися? Ти своїм виглядом всіх жінок розлякаєш. Біля мене стоїть Марк, котрий невинно попиває шампанське. На ньому кепсько скроєний смокінг, хоч я і напосідався, щоб він його замінив. Маркові плечі врізаються у шви піджака, а через м’язи випинаються ґудзики на його сліпуче білій сорочці. Будь-якої миті вони неминуче відлетять і влучать в око тому, кому не пощастить опинитися в зоні ураження. З першого погляду зрозуміло, що цей чоловік працює у сфері фітнесу і йому явно подобається демонструвати свою статуру. Якби він не був моїм тренером і одним із найкращих друзів з дитсадка, я б вважав його повним недоумком. — Яким таким виглядом? — допитуюся, підіймаючи келих із шампанським і випиваючи його вміст. І перш ніж продовжити говорити, я проводжу тильним боком долоні по губах. — Можливо, я маю такий вигляд, наче за один вечір втрачу кар’єру й можливість позатискатися із кимось? — бо почуваюся саме так.
18 Я надто тяжко працював, щоб опинитися там, де зараз є, і я відмовляюся йти з Формули-1, доки придатний і готовий їздити. Чи «Аргонавт Рейсинг» найкраща команда у сітці? 1 Не смішіть. Але якщо я збираюся вирватися з посередньої команди й отримати місце за кермом кращих, то «Аргонавти» не найгірший для мене варіант. Кожен пілот прагне виграти чемпіонат, і мої шанси це здійснити залежать від теперішньої продуктивності. У дитинстві я навчався за програмою підготовки пілотів команди «Аргонавт Рейсинг», і відтоді я їх представляю, тож з більшості питань ставлюся до них досить лояльно, утім, якщо хочу перемогти, то не можу залишатися із ними. І так, пілоту, котрий не виграв жодних перегонів Формули-1, дуже наївно задивлятися на чемпіонат, але що поробиш — я мрійливий дурень. Проблема в тому, що з кожним днем ці мрії здаються все менш досяжними. Хіба що автомобілі «Аргонавтам» почне проєктувати НАСА, бо з цими мені ніколи не перемогти. А ще мені навряд чи вдасться перемогти, коли Заїд Юсеф і Аксель Бергмюллер борються за вершину, і не важливо, на якій машині я їхатиму. Якщо відверто, я був би радий посісти третє чи четверте місце зі своєю теперішньою командою, але, здається, з тим же успіхом завтра може вибухнути сонце. Утім, поки що залишитися у Формулі-1, щоб довести, що я належу до найвищого ешелону цього елітного спорту, залишається моїм пріоритетним завданням. Треба тільки уникати неприємностей і добре виступа1 Сітка — термін, що у контексті змагань Формули-1 використовується на позначення опису порядку, у якому вишиковуються автомобілі на старті: у два ряди по десять машин.
19 ти, щоб привернути увагу босів найкращих команд. У найближчі кілька років Заїд піде на пенсію, тож в «Маскорті» вже подумують про його заміну. Або ж у «Спектр Енерджі» вирішать, що їм треба новий другий пілот до пари Акселю, і якщо так, то цією людиною стану я. Так, я не отримаю бажаний титул, але принаймні трохи до нього наближуся. Але нічого цього не станеться, якщо я втрачу спонсорів, а «Аргонавти» розірвуть зі мною контракт, і все завдяки прощальному подарунку від Джані. Команда, може, не сильно залежить від грошей, що їх я приношу, але навряд чи комусь треба пілот, який може дати тільки свій талант. Звісно, лайняно, але так влаштований наш маленький світ. Після завершення цього сезону в мене залишиться ще рік з «Аргонавтами», а що як я не виправдаю або перевиконаю їхні очікування? Дідько, якщо надто багато думатиму про можливості, врешті заповзу до найближчої нори і більше ніколи звідти не виповзу. — Деве, ти ще переспиш із кимось, обіцяю, — каже Марк. — Але тільки якщо перестанеш розпускати нюні, як маленька сучка. Не можу не зауважити, як він проігнорував першу частину моєї скарги. Я не єдиний, хто непокоїться за своє майбутнє у Ф1. — Я не скиглю, — бурмочу у відповідь. Але він має рацію. Я таки скиглю. Я завжди був веселуном, а не буркотуном. І не маю ним бути. — Просто напружений, ясно? Сьогодні важливий вечір. Хоча насправді важливий весь тиждень. Сьогодні я мушу довести, що світові перегонів принесу вигоду, а не збитки. Завтра я мушу усміхатися, виконуючи свої зобов’язання перед «Аргонавтами», і вдавати, що
20 не ненавиджу своїх колег по команді. У п’ятницю треба показати нормальний час у вільних заїздах, а в суботу кваліфікуватися щонайменше десятим — на такому кільці, як в Монако, мені навряд чи вдасться заробити очки іншим робом, бо там практично неможливо здійснювати випередження, — і вже в неділю доведеться їхати так, наче від цього залежить моє життя. Певною мірою так воно і є. — Ти впораєшся, — запевняє мене Марк, але я знаю, що й він має певні сумніви. — І якщо не віриш мені, — каже він, киваючи головою в протилежний бік приміщення, — йди запитай в Оклі. Ти знаєш, що він скаже все як є. Я повертаюся в бік, в який вказує Марк, і помічаю біля дверей банкетної зали нашого друга, де він тисне комусь руки і плескає когось по плечах. Дякувати, бляха, богу. Відчуття таке, наче я роками чекав, поки цей довбень нарешті з’явиться тут і врятує мене від нудьги, що завжди навіюють подібні спонсорські вечірки. Я знаю Оклі з пелюшок. Наші сім’ї мешкали по сусідству довше, ніж я живу на білому світі, і ми з ним зростали в дитячих картингових секціях. Ми, двоє змішаних дітлахів (в Оклі мама темношкіра, в мене — індіанка, при чому татусі в нас обох білі), заснували «Клуб недоладних білих татусів», і нам двом так і не вдалося вписатися у світ автоспорту через колір нашої шкіри. А ще наші татусі найбільш недоладні люди на планеті. Обидва ботани, хоча враховуючи теперішню роботу Оклі, він від них недалеко втік у плані ботанства. Зайве казати, що наша дружба триває вічність. Та я ледь все не зіпсував минулого року, коли поцілував його сестру.
21 Я витрушую спогад із голови, перш ніж він встигає зародитися й вкоренитися знову. Знаю, що краще на ньому не зациклюватися — я вже й так достатньо накоїв і зіткнувся з наслідками. Крім того, я не хочу, щоб це завадило нашій із Оклі дружбі; то була помилка, що більше ніколи не повториться. Тепер я в цьому впевнений. Перш ніж я встигаю зробити крок у напрямку Оклі, шлях мені заступає мій агент, блокуючи прохід. Фантастика. Марк, покидьок такий, встигає обійти сердитого чоловіка і тепер шкіриться, споглядаючи мою невдачу, і підіймає свій вже порожній келих шампанського у сардонічному тості. — Побачимося пізніше, друже, — кричить він мені та йде геть. За кілька кроків від мого агента стоїть роздратований Чава, розвівши руки в боки в універсальному жесті, що значить: «Я намагався». Не сумніваюся, що мій помічник зробив усе можливе, але Говарда Фезерстоуна неможливо зупинити, коли він поставив собі за мету перетворити моє життя на пекло. — Говарде! — кричу я, усміхаючись і вдаючи ентузіазм. Я знав, що сьогодні він буде тут, та сподівався, що вдасться уникати його хоча б деякий час. — Як ся маєш? — Бувало й краще, Деве, — беземоційно відповідає він, зміряючи мене своїми холодними сірими очима. — Утім, думаю, ти і сам це знаєш. Мені кортить запхати пальці у вуха й насмішкувато повторити Говардові слова, але я нагадую собі, що мені двадцять п’ять — і в моєму віці личить послати його під три чорти.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx