20 не ненавиджу своїх колег по команді. У п’ятницю треба показати нормальний час у вільних заїздах, а в суботу кваліфікуватися щонайменше десятим — на такому кільці, як в Монако, мені навряд чи вдасться заробити очки іншим робом, бо там практично неможливо здійснювати випередження, — і вже в неділю доведеться їхати так, наче від цього залежить моє життя. Певною мірою так воно і є. — Ти впораєшся, — запевняє мене Марк, але я знаю, що й він має певні сумніви. — І якщо не віриш мені, — каже він, киваючи головою в протилежний бік приміщення, — йди запитай в Оклі. Ти знаєш, що він скаже все як є. Я повертаюся в бік, в який вказує Марк, і помічаю біля дверей банкетної зали нашого друга, де він тисне комусь руки і плескає когось по плечах. Дякувати, бляха, богу. Відчуття таке, наче я роками чекав, поки цей довбень нарешті з’явиться тут і врятує мене від нудьги, що завжди навіюють подібні спонсорські вечірки. Я знаю Оклі з пелюшок. Наші сім’ї мешкали по сусідству довше, ніж я живу на білому світі, і ми з ним зростали в дитячих картингових секціях. Ми, двоє змішаних дітлахів (в Оклі мама темношкіра, в мене — індіанка, при чому татусі в нас обох білі), заснували «Клуб недоладних білих татусів», і нам двом так і не вдалося вписатися у світ автоспорту через колір нашої шкіри. А ще наші татусі найбільш недоладні люди на планеті. Обидва ботани, хоча враховуючи теперішню роботу Оклі, він від них недалеко втік у плані ботанства. Зайве казати, що наша дружба триває вічність. Та я ледь все не зіпсував минулого року, коли поцілував його сестру.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx