5 Пролог ДЕВ Жовтень. Остін, Техас Я замахався. Мати рідна, як мене все задовбало. Голос інженера з перегонів лунає у моєму вусі, засипаючи питаннями на кшталт «Що сталося?», «Чи з тобою все гаразд?» і, найважливішим, — «Наскільки сильно пошкоджене авто?». Я мушу відповісти — мушу запевнити його і команду, що я досі при тямі по тому, як вилетів із траси і врізався у відбійник на швидкості майже сто шістдесят кілометрів на годину. Зараз їм доводиться покладатися на мої життєві показники, що відображаються в них на моніторах у боксі, бо я, здається, не здатен складати букви в слова, щоб відповісти. Не тому, що зі мною фізично щось не так. Просто мій мозок… він ніби зараз не тут. Він взяв вихідний. Пішов на клятий ланч. І сталося це геть не через аварію. — Деве? — голос Бренні продирається до мене як із туману, його глибоке занепокоєння чітко чутно крізь навушники. — Ти мене чуєш? З тобою все добре? Повторюю, з тобою все добре? — Усе гаразд, — я випльовую слова, досі міцно стискаючи кермо. Не здивуюся, якщо під рукавичками кісточки
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx