моїх пальців побіліли. — Але машина перетворилася на брухт. Мені прикро. Це я винен. Як будь-якому хорошому механіку, Бренні кортить запитати, в чому була проблема, але він також розуміє, що краще не ставити подібні запитання на командній лінії, де слухати може хто завгодно. Тож доведеться зачекати до розбору перегонів, і вже потому я отримаю прочуханку від боса, капітана нашої команди і мого головного механіка. І це буде заслужено, бо я справді винен. Проблема не в автомобілі, не в дорожньому покритті, іншому водієві чи силі природи. Ні, сидячи за кермом, я скоїв смертний гріх. Я відволікся. Цього не мало статися. Подібного не траплялося за всі роки моїх перегонів і жодного разу за п’ять років, що я брав участь у Формулі-1. Я ніколи не дозволяв думкам блукати настільки, щоб запізно загальмувати і втратити керування. А сьогодні я не встиг зреагувати, тому здійснив кісткодробильну зупинку у відбійник. — Глуши мотор і повертайся в бокс, — каже Бренні. Я роблю те, що мені кажуть, перш ніж зіпсувати ще щось. Можу тільки уявити, що скажуть телекоментатори, обговорюючи можливі причини аварії. Я практично чую, як вони промовляють: «Дуже прикро, що так сталося, але головне, що з ним усе добре». Але зі мною не все добре. Геть не все. Я дуже-дуже облажався, і я зараз не про аварію. Не можу позбутися цих думок, навіть коли вилажу з понівеченої машини й все далі відходжу від цих мільйонних збитків. Якщо бути чесним із собою, можливо, нічого вже й не налагодиться. Минулого вечора я поцілував Віллов Вільямс. І тепер я наче живий мрець.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx