«Перетнувши межу» Сімони Солтані

10 — Замовлю нам доставку, щоб не треба було заходити в цю зону лиха, — каже вона, дістаючи телефон із задньої кишені джинсових шортів, що демонструють її довгі темно-коричневі ноги. — І перевір телефон, гаразд? Він безперестанку дзижчить у тебе в кімнаті і зводить мене з розуму. Я кидаю в її бік присоромлену усмішку. — Вибач. Не хотіла, щоб мене відволікали, тому залишила його там. Вона грайливо зводить брову. — Тобто не хотіла, щоб він знову впав у тісто? Моє обличчя заливає жаром від згадки про ту кулінарну пригоду. — Це сталося тільки раз! Шанталь виходить із кухні й закидає коси на одне плече, від чого намистинки на їхніх кінцях злегка брязкають від кожного кроку. Минулого тижня я допомагала їх обирати — золоті й насичено-блакитні, що ідеально пасують до теплої погоди і є наче останнім окриком безтурботності перед новою «професійною» зачіскою, яку вона матиме з наступного тижня разом із новою роботою. Було б чудово, якби світ перестав говорити темношкірим дівчатам, які зачіски їм належить мати, але сьогодні не той день. Зітхнувши, я розв’язую фартух і вішаю його на гачок біля вікна. Світло-рожева бавовна розвівається на теплому вітерці, мовчки глузуючи з мене і моєї невдачі. Тож я навіть не дивлюся на підсмажені макарони, коли виходжу з кухні і йду вузьким коридором до своєї спальні. Дорогою проходжу повз відчинені двері у кімнату Ґрейс і вловлюю уривок телефонної розмови. Судячи з випадкового стогону і кількох слів кантонською, які я зрозуміла завдяки урокам, що вона їх мені давала впродовж кількох років, Ґрейс розмовляє з матір’ю. Вона, ймо­

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx