11 вірно, переконує її, що не пропустить свій завтрашній літак до Гонконгу, як робила це вже двічі до цього. Дівчина махає пальцями, коли я проходжу повз, а я у відповідь надсилаю їй повітряний цілунок і прослизаю у свою сусідню кімнату. Сонячне проміння пробивається крізь напівпрозорі фіранки, відкидаючи короткі тіні на робочий стіл. Мій телефон лежить на стільниці, затиснутий між кількома засобами для догляду за шкірою і горнятком з блискучими гелевими ручками. Екран темний, але коли я беру телефон в руки, мене зустрічає низка текстових повідомлень і кілька пропущених дзвінків від брата. Більшість припустила б, що сталося щось серйозне, але для Оклі це звична поведінка. Якщо він не може зв’язатися зі мною — та й з будь-ким, коли на те пішло, — з першої спроби, він надсилатиме повідомлення і телефонуватиме, доки ця людина не візьме слухавку. Ніяких компромісів. Я не читаю жодне з двадцяти текстових повідомлень. Найімовірніше, там самі емоджі й фрази на кшталт «Візьми слухавку!!!», що повторюються знову і знову. Тож я натискаю на його ім’я і прикладаю телефон до вуха, падаючи на зім’яту ковдру, щоб дивитися на цегляний багатоквартирний будинок через дорогу. — Довго ж ти, — бурчить Оклі, відповідаючи на дзвінок. — Була зайнята, — уникаючи пояснень, промовляю я. Якщо зізнаюся у своєму фіаско з випічкою, він мені життя не дасть. — Що сталося? — Хочеш у Монако? Ще одна річ про мого брата: він не ходить околяса. Я вже звикла до цього, але його запитання все одно заскочило мене зненацька. — Монако? — перепитую. — Ти про країну?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx