«Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінга
16 Стівен Кінг — Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися…про- сто ми… ми трохи втомилися. Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю. Крендал кивнув: — Звісно, так і є, — у нього вийшло щось на кшталт: «Жвіш-н-о тако є». А потім старий блиснув очима в бік Рейчел. —Чом бо вам зі своїми пуцвіріньками не зайти до мене, міш-шішКрід? Візьмем’ дрібку соди і трохи втишимо болячку. Зі старою моєю попошта- лакаєте. Ходить вона кудись не часто. Останніми роками артрит її вкінець заїда. Рейчел глянула на Луїса, той кивнув. — Це було б дуже люб’язно з вашого боку, містере Крендал. — О, я тіко на Джада відгукуюся, — заперечив він. Раптом пролунав гучний гудок, загуркотів мотор і величезна блакитна вантажівка, виїхавши з-за повороту, незграбно посуну- ла просто до їхнього нового будинку. — Чорт, вантажники! А я ж так і не знайшов ті кляті ключі! — вигукнув Луїс. — Не переймайтеся ото так, — заспокоїв Крендал. — Я їх маю цілу в’язку. Містер і місіс Клівленд… вони жили тут до вас — да- ли мені її, дай Бог пам’яті, років так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клівленд була ліпшою по- другою моєї жінки. Померла два роки тому. Білл переїхав у ту орегонську богадільню для пенсіонерів. Зара’ принесу вам клю- чики. Ви ж то тепер власник. — Ви дуже люб’язні, містере Крендал, — подякувала Рейчел. — Ой, та годі! — відмахнувся той. — Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк. Для них, мешканців Середнього Заходу, це звучало так само екзотично, як іноземна мова: м’логняк. — Глядіть за дорогою, міш-шіш Крід. Тут багацько вантажівок їздить. Грюкнули дверцята. З машини вистрибнули вантажники й ру- шили до них. Еллі трохи відійшла й раптом закричала: — Татку, а що там?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx