«Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінга
20 Стівен Кінг — Ти, — сказав він. — Іди в ліжко. — Наказ лікаря? — спитала вона, ледь усміхаючись. — У яблучко! — Гаразд, —промовила Рейчел, підводячись. —Я геть розбита. Ще й Ґейдж точно не дасть поспати вночі. Ти йдеш? Луїс завагався. — Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю від… — Дорогу. За містом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крен- далом, то називав би її «догога». — Добре, через догогу від нас. Він запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати. Рейчел усміхнулася. — Закінчиться все тим, що ти слухатимеш голосіння Норми Крендал, де їй болить і на якому саме матраці вона спить. Луїс засміявся, розмірковуючи, як смішно — смішно і страш- но, — що з часом дружини починають читати думки своїх чоловіків. — Він був поряд, коли ми потребували допомоги, — сказав він. — Треба ж йому якось віддячити. — Бартерна система? Луїс знизав плечима. Як пояснити цю свою раптову симпатію до Крендала, він не знав. — Як тобі його дружина? — Дуже мила, — відповіла Рейчел. — Ґейдж бігом умостився їй на коліна. Я аж здивувалася — у нього був важкий день, до того ж, ти знаєш, він і за кращих обставин важко сприймає нових людей. У неї була лялька, й вона дала Еллі нею погратися. — А як, по-твоєму, наскільки все погано з її артритом? — Доволі погано. — Вона у візку? — Ні, але ходить дуже повільно… а ще руки… Рейчел виставила свої тонкі пальці й зігнула їх у клешню. Луїс кивнув. — Гаразд, не засиджуйся допізна, Лу. Мене всю колотить у не- знайомих будинках. — Незнайомим він буде недовго, — відказав Луїс і поцілував її.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx