Розділ перший Кажуть, коли я народилась, усі дикі гуси враз розучилися літати й спустилися з неба на землю, а риби пішли на дно, забувши, що вміють плавати. Навіть лотоси в садах затремтіли й відвернули головки, навіки соромлячись своєї зів’ялої краси на тлі моєї вроди. Ці пишномовні вихваляння завжди викликали в мене сміх. Однак зерна правди в них таки були: моя краса здавалася чимось неприродним, бо виходила за межі самої природи; а від краси до руйнування — один крок. Ось чому мама наполягала, щоб я закривала обличчя перед виходом із дому. —Не привертай до себе небажаної уваги, Сі Ши, — застерігала вона, поправляючи на мені вуаль, що рябіла й виблискувала в полуденному світлі, біліючи краями. — Це небезпечно для такої дівчини, як ти. Для такої дівчини, як я. Ці слова могли означати що завгодно, і я воліла зайве не сушити собі тим голови й не збурювати старих спогадів. Ну от хоча б про двох сільських рум’яних тіточок, які колись наскочили в гості й оніміли, побачивши мене. —Вона така гарненька, — нарешті здобулась на слова одна з них. — З такою красою царства руйнувати й розоряти міста. Треба думати, то був комплімент. А друга все норовила звести мене зі своїм синком, утричі старшим за мене, який працював лісорубом, як мій батько, а обличчям скидався на гіркий гарбуз. — Іди сюди, — сказала мама.
8 Я підійшла, і вона обернула вуаль навколо моєї голови, перебираючи тканину тонкими мозолястими пальцями, натрудженими за день чищенням сирого шовку, а ввечері — миттям старих каструль. Вуаль м’яко спадала мені на ніс, губи й підборіддя, охолоджуючи від липкої літньої спеки. Я подумала, що маю бути вдячною їй за бажання захистити мене від сторонніх очей. Он мати Чжен Дан практично виставила на загальний огляд її вроду — і вже семеро чоловіків із нашого села потикались на поріг їхнього будинку, несучи щедрі подарунки й благаючи її руки та серця. Про це Чжен Дан розповіла мені пізно ввечері, кривлячи губи від огиди, а її рука в моїй стискалася в кулак. —Повернуся ще до сутінків, — пообіцяла я мамі, бо знала, що вона почне хвилюватися задовго до цього, хоч до річки недалеко від нашого західного кутка села, та й ходила я туди однією і тією ж дорогою бозна-скільки разів. Але такі дівчата, як я, іноді зникали. Хоча «зникали» — це надто м’яко сказано. Правда була страшнішою: їх викрадали, убивали, продавали. Чоловіки обмінювалися ними, наче рідкісними порцеляновими виробами. Особливо часто це траплялося тепер, поки рани війни ще не загоїлися: царство У не давало спокою нашому народові, а залишки нашої армії були надто виснажені й розпорошені, тож захищати дівчат було просто нікому. — Не барися там, повертайся якомога швидше, — наказувала мама, тицьнувши мені в руки грубо сплетений бамбуковий кошик із пасмами шовкової пряжі. Я насторожено йшла селом. Довга вуаль лоскотала мені щоку й незабаром прилипла до мокрого від поту обличчя, та водночас вона трохи приглушувала не надто приємні запахи козячої шкіри, бруду й сирої риби. Навколо більшість будинків усе ще лежали в руїнах: у стінах зяяли дірки, схожі на колоті рани; подвір’я були засипані битим камінням, немов черепами. Усі ці
9 чорні сліди, які залишили по собі воїни царства У, викликали в мене страшні спогади: усюди палали пожежі, дзвеніли мечі у ворожих руках, на яких багряніла кров наших людей. Ці жахіття так і стояли в мене перед очима, не йшли з голови, переслідували. Іноді вечорами мені ввижалися привиди, які немов пливли над стежками, укритими жовтим пилом, — привиди всіх мешканців села, яким не пощастило вижити. Праворуч скрипнули двері, повертаючи мене в сьогодення. Віддалік почулися голоси. Якийсь чоловік відкашлювався густим мокротинням. Я прискорила крок, притиснувши кошик до себе... Як завжди, я почула річку, перш ніж побачила її. Від невпинного шуму води, схожого на пісню плескоту хвиль, що зливався з криком гусей, ставало легше на душі. Потім ніби в’язи розступилися, відкриваючи очам чудовий краєвид: траву, що здіймалася хвилями під подихом вітру, розсипану на бéрезі гладку гальку з біло-сірими цятками, наче перепелині яйця. Тут не було нікого, крім мене, і я раділа цьому. Мені завжди подобався звук самотності, спокій власного дихання. Коли доводилося перебувати серед інших людей, відчувати на собі їхні погляди, часто виникало дивне нав’язливе відчуття, що моє обличчя і тіло не належать мені. Ніби я була створена виключно для осолоди їхніх очей. Я дістала з кошика перше пасмо шовку, обережно розгорнула його й занурила в прохолодну річкову воду. Раз, другий, третій. Потім віджала його насухо — вода струмочками стікала по зап’ястях. Наче й нехитра справа, але вона була складнішою, ніж могло здатися на перший погляд. Непраний шовк грубий, шорсткий, аж на шкірі рук залишалися рожеві пухирі після роботи з ним; а випраний — такий важкий, що здавалось, наче тримаєш у руках не шовк, а овечу шкуру. Я робила короткі перерви, щоб перевести дух і розслабити м’язи. Щоб помасажувати рукою ніжну шкіру над серцем. За легендою, коли моя мати
10 прала шовк на цій же річці, їй до рук несподівано потрапила чудова перлина, і невдовзі вона завагітніла мною. У цих переказах я навіть не людина, а якась міфічна істота, але принаймні вони пояснюють моє погане самопочуття: з дитинства я відчувала біль у грудях, який час од часу вщухав, але ніколи не зникав повністю. Іноді мені здавалось, що в моєму серці є тріщина, яку неможливо нічим закрити. Раптом біль став гострішим. Я здригнулась, брови нахмурилися, пасмо шовку випало з рук на землю. Спробувала видихнути. На цей біль не було ради — треба чекати, поки він мине сам. Я все ще трималася за груди, коли звіддалік почула крик. Схоже, кричала дитина. «Сусу!» — розірвала мозок думка, але ж це було безглуздо. Я випросталась і примружилася, серце калатало від болю і від страху. Дві постаті наближалися берегом річки: за худенькою розпатланою дівчинкою гнався якийсь здоровило. У мене все похололо всередині, коли я його побачила: чорне волосся було коротко підстрижене в традиційному стилі мешканців царства У. «Чудовисько». Справжнісінький ворожище. Прямо тут, у Чжуцзі, у нашому селі. На нашому березі річки. —Будь ласка, допоможіть, — плакала дівчинка, втупивши в мене свої широко розплющені очі. Вона, очевидно, не прожила ще й повного зодіакального циклу — дванадцять років, була, мабуть, десь такого віку, як Сусу, якби їй дали шанс вирости. Коли дитина підняла свої худі руки, я побачила фіолетові синці на засмаглій шкірі. Вони явно були свіжі. Дівчинка та її переслідувач були вже за кілька метрів од мене. Ще ближче. «Зроби щось» — ці слова тиснули на мою свідомість, але я відчувала їх якось відсторонено, ніби це думала інша людина.
11 Мої руки все ще були мокрі, холодний мул застряг під нігтями. Зуби цокотіли. Я гарячково роззиралася в пошуках чогось чи когось, але навколо лише сяяло жовте сонячне світло, відбиваючись од води, ширяли гуси над обрієм, а в кошику лежали зібгані пасма шовку. Дівчинка спіткнулась і впала, ударившись колінами об гальку. Від звуку того удару занили мої кістки — так відгукнувся мені чужий біль. З її вуст зірвався крик, але в моїх вухах лунав плач іншої дитини. Плач знайомий, пронизливий, сповнений паніки й розгубленості. Плач того, хто потребував мене найбільше. «Сусу! Ні, не йди туди, нам треба й далі ховатися. Послухай мене. Повернись». На якусь мить час ніби розділився, і я побачила свою маленьку сестричку, її широко розплющені очі, ніжне личко, створене з усього найкращого, що є у світі. Я бачила, як меч встромляється в її бік. Я бачила, як вона впала... — Допоможіть! Дівчинка намагалася підвестись, але чоловік велетом височів позаду неї, як той Пань-ґу 1 з давніх міфів, його тінь швидко розтікалася під сонцем. Він підбіг і чоботом наступив на край її зношеної сукенки. Дитина була притиснута до землі, як птах із простромленим стрілою крилом. — Ах ти, мала злодійко, — злісно випалив він, розчавлюючи склади між зубами з характерним уським акцентом. — Ти думала, що можеш поцупити грушу просто в мене з-під носа й тобі це так минеться? 1 Пань-ґу — персонаж старокитайської міфології, який нібито розділив світ на Небо й Землю; перша людина. (Тут і далі прим. перекл.)
12 Обличчя дівчинки було бліде й застигле від переляку, але очі, коли вона звернула їх на нападника, здавалось, палали зсередини. — Це ж була лише одна грушка. — Вона моя! Усе, що тут є, — з притиском сказав чоловік, показуючи на наше село й далі, на похилі сині гори, на столицю, на все наше царство Юе, — тепер належить нам. Не забувай про це. Дівчинка відповіла такою лютою лайкою, що мені залишалося тільки дивуватися, де вона цього навчилася... — Ну все! — вигукнув чоловік і витягнув меч. Різке металеве шипіння заглушило всі звуки. Я чула, ніби мешканці царства У були майстрами металургії, як і ми; ніби їхні мечі були настільки тонкими, що могли розсікти камінь і залишалися гострими навіть через століття. З великим відчаєм я на власні очі побачила, що це правда. Клинок виблискував у повітрі, на його смертоносному вістрі мерехтіло сонце. Один швидкий удар — і він запросто розсіче кістку. Я смикнулась, звільняючись від жахливого заціпеніння. Знову настійливо промайнула думка: «Зроби щось! Урятуй її!». «Не помилися знову». Мої пальці гарячково нишпорили по землі й раптом ухопили каменюку. Не більшу за яйце, але замашну, із зазубленим краєм. Чоловік не дивився на мене; його погляд був спрямований лише на принишкле дівча. За якусь часточку секунди до того, як він рубонув мечем, я кинула в нього камінь. Чого сподівалася досягти тоді, не знаю. Хочеться думати, що вбивство не було в мене на меті, що я збиралася тільки відволікти, а не завдати болю. Але камінь із гучним хрускотом улучив чоловікові в ніс — і той із криком похитнувся, схопившись за обличчя... Зізнаюся, на мить я відчула гострий спалах задоволення. Але дуже швидко на зміну йому прийшов страх. Тепер чоловік усю свою увагу перемкнув на мене, і навіть якщо я не мала
13 наміру його вбити, то він точно дивився на мене саме з таким задумом. Його підборіддя було вимазане густою кров’ю, і, коли він зробив крок до мене, ще більше крові потекло з його носа в рот. Здоровило повернувся і сплюнув. Витер обличчя лівим рукавом. У його правій руці виблискував меч, тепер спрямований на мене. — У царстві У, — сказав він, — про людей, які лізуть не у своє діло, кажуть, що вони часто помирають наглою смертю. У мене стислося горло. А мій мозок, немов стріла, пронизало чітке розуміння, навіть неймовірна впевненість, що зараз я помру просто ось тут, на березі річки, там, де вода зустрічається з небом, звідки моя мама зовсім неподалік чекала мене додому. Галька хрустіла під ногами чоловіка, він підходив усе ближче й ближче. Думки панічно роїлися в моїй голові, я хапалася за найабсурднішу соломинку, намагаючись довести хтозна-кому, що це неможливо, що я не хочу помирати, бо ще надто молода; що точно не зробила нічого настільки поганого, аби накласти за це головою, навіть якщо й не завжди доїдала рис і не повсякчас застеляла ліжко; що я ще не закохувалась, не бачила моря, не ступала на землю за межами свого села... Але величезний всесвіт не почув моїх протестів і благань. У відчаї я жбурнула в нападника ще один камінь, але він був готовий до такого вчинку й легко ухилився і від цього удару, і від наступного, його губи злісно розтяглися, відкриваючи почорнілі зуби. Він знову підняв меч. Я відчула прохолоду металу, ніби він уже забрав мою душу, уразивши мою плоть. «Ні! — безглуздо повторювала я. — Не зараз, не зараз, не зараз...» Яскравий спалах перед очима. Брязкіт металу об метал. Я моргнула. Дивний вітер хитнув мою вуаль, і за мить я зрозуміла, що сталося. Злетів інший меч
14 і відвів од мене удар ворожої зброї, перш ніж вона змогла досягти мене. Але звідки взявся другий меч? Я роззиралась навколо, шукаючи відповідь, — і за мить побачила перед собою високу худорляву постать, що рухалася з неймовірною грацією рисі. Сонце палало за спиною цього чоловіка, розмиваючи своїм сяйвом риси його обличчя. Я почувалась, немов у якомусь сні, мені раптом спало на думку, що це, мабуть, воїн із легенд, посланий небесами... А може, я вже померла і мені просто ввижається ця сцена? Але ні, усе було насправді. Ніколи в житті я настільки гостро не усвідомлювала реальності того, що відбувалося. Відчувала неповторний смак річкової води, змішаної з моєю кров’ю з прикушеного язика. Раптом воїн повернувся на кілька градусів, і тепер сонце освітило вигини його лиця. Я з подивом побачила, що це молодий чоловік із дуже витонченим обличчям. Усі лінії були чіткими, різкими, гармонійними, природний вигин губ — майже зарозумілим; загалом усі його риси були такими застрашливо-гострими, аж ставало боляче очам. — А ти хто такий? — спробував гаркнути нападник, хоча насправді його питання пролунало грубим бульканням, загущеним кров’ю. — Звідкіля ви всі тут узялися? —Ти не маєш права говорити зі мною, — спокійно відповів незнайомець. Його голос відповідав зовнішності: такий же холодний і спокійний, він асоціювався в моїй уяві з безпечними піхвами, які приховують смертоносне лезо. Обличчя уського завойовника перекосилося. Він різко схопив меч, що впав у траву, і замахнувся ним на мого рятівника. — Стережись! — крикнула я. Але могла й промовчати. Незнайомець схрестив руки за спиною і легко ухилився від ворожого меча. У нього навіть вираз обличчя не змінився. Той самий холодний погляд, темні розумні
15 очі, куточок рота презирливо піднятий, наче все це було якоюсь прикрою незручністю. Від цього швидкого руху нападник утратив рівновагу, похитнувся і безладно замахав руками. Він ледве встояв, важко дихаючи, і знову кинувся на незнайомця, цього разу цілячись прямо в його відкриту шию. Але не встиг змінити позицію, як юнак теж змінив свою; це була майже непомітна дія, ледве вловима оком. І так тривало й далі: уський вояка щосили рубав мечем, накидався, атакував, як розлючений бик, поки його обличчя не стало яскраво-червоним, а незнайомець граційно відступав, ухилявся, вивертався, навіть не ворухнувши рукою. — Ти хто такий? — повторив здоровило, але в його голосі вже відчувався справжній страх. Незнайомець не відповів. Натомість, коли вояка знову кинувся на нього, він трохи підняв ногу, і той гучно гепнувся, ставши рачки, а меч вилетів із його руки. Перш ніж противник устиг підняти його, незнайомець підбіг, ухопив меч двома тонкими пальцями й недбало кинув подалі в річку. Вода від того місця розійшлася колами. У тиші чулося лише різке розчароване хрипіння переможеного. —Іди геть, — холодно сказав незнайомець, відвертаючись і змахнувши полою довгого халата. — Бо наступним у воду полетить твій труп. Чоловік сполотнів, потім, бурмочучи прокльони й витираючи червону юшку, що й досі крапотіла з його кривого носа, похитуючись, звівся на ноги й побіг, не озираючись, і невдовзі чорна постать зникла серед в’язів. Коли його кроки затихли вдалині, незнайомець нарешті повернувся до мене обличчям. Зблизька він вражав навіть більше, ніж я собі уявляла, його краса була настільки приголомшливою, аж бентежила, а погляд чорних очей — таким виразним і проникливим, що я навіть моргнути боялась, дивлячись у них.
16 — Ти поранена? — запитав він. Його голос був м’якшим, ніж тоді, коли він розмовляв із уським здоровилом, але не теплішим. Я випросталась на повний зріст, хоча навіть тоді моя голова сягала лише його плечей, і швидко оглянула своє тіло, чи нема де ран. Їх не було, тільки ледь пекло в подряпаних каменями долонях. Навіть біль у грудях зник, наче й ніколи мене не турбував. —Ні, — повільно відповіла я, розгладжуючи вуаль. Потім згадала про його меч. Він упав у грязюку, але більша частина леза все ще виблискувала відполірованим сріблом із діамантовим візерунком, що повторювався з обох боків, і маленькими нефритовими вставками в руків’ї. На лезі були викарбувані слова. Я прочитала їх, коли висмикувала меч із болота: «Розум нищить, серце поглинає». Вони сколихнули щось у мені, наче почулося повільне перебирання струн ґуціня 1, але я не могла пояснити чому. — Дякую вам за все, — сказала я, досить незграбно передаючи йому меч на двох витягнутих руках. Не знала, чи правильно це роблю. Він явно походив із якогось шляхетного роду, саме його вбрання, мабуть, коштувало більше, ніж десяток наших найкращих буйволів. Одним плавним рухом він уклав сріблястий меч у піхви. —Прошу. — І в його устах це прозвучало не як увічливість, а як констатація факту. —Чим я можу вам відплатити? — наполягала я, випроставшись. — Я завдячую вам життям. Його губи ледь скривились, ніби він подумав: що я можу дати йому такого, чого він іще не має? 1 Ґуцінь — китайський семиструнний щипковий музичний інструмент, різновид цитри. Має довгастий корпус у вигляді дерев’яного ящика фігурних обрисів.
17 —У цьому немає потреби, — сказав він. — Достатньо, що я збив пиху з того вояки з У. — Він зробив паузу, нахиливши голову. — Це ти розбила йому носа? Я вже зібралася збрехати, удаючи таку собі наївну дівчину з широко розплющеними невинними очима, що, напевно, від мене й очікувалось. Але щось змусило мене кивнути. Тепер його губи вигнулися більше, склавшись у якусь подобу усмішки. —Вражаюче. — Потім його погляд ковзнув на дівчинку, яка все ще лежала там, де впала, з роззявленим від потрясіння ротом. — Вона твоя родичка? Мене пронизав біль. Як би я хотіла, щоб це так і було! Яка б я була щаслива, якби все ще могла когось назвати братом чи сестрою... — Я не знаю, хто вона, — зізналась я, підходячи до дівчинки. Незнайомець ішов за мною. — Просто було видно, що вона потребувала допомоги. —І все ж ти її врятувала, — сказав він із легким подивом. Щось підказувало мені, що він рідко дивується, і бентежна гордість розквітла в грудях від усвідомлення того, що я зробила щось несподіване для нього. —Ви теж урятували мене, — нагадала я. — А ми не знаємо одне одного. — Так, але я був упевнений, що мені нічого не загрожує. Захист твоїх інтересів не міг зашкодити моїм. — Він подивився на мене скоса, хоча я вдала, що не помітила цього. — Зовсім інша річ — допомагати комусь, тим самим наражаючи себе на небезпеку. Я вже хотіла відповісти, але дівчинка заговорила першою: — Той поганий чоловік справді пішов? —Так. Але не вставай поки що, — поспішно додала я, побачивши, що вона намагається підвестися, спираючись на лікті.
18 Я присіла навпочіпки й оглянула її рани. Синці були жахливого багряно-синього відтінку, кольору перестиглої сливи, а ще вона подряпала шкіру в декількох місцях, коли спіткнулася. Важко було сказати, яких плям було більше на її сукенці: від бруду чи від крові. Потім я звернула увагу на її маленькі руки й відсахнулась: усі нігті були повністю вирвані, залишились тільки маленькі півкола живої, нерівної плоті. Ці травми давніші. І не схожі на нещасні випадки. —Що з тобою сталося? — Я важко дихала, відчуваючи присмак жовчі в роті. — Де твої батьки? — Вони померли, — вона вимовила це апатично, наче декламувала вірш, який давно втратив сенс. — Померли? — Їх убили, — пояснило дівча, дивлячись на блискучу річку. — Хто? — Хто ж іще? Чудовиська з У. Мені вдалося втекти, поки їхню увагу відвернули крики моєї мами. Я не хотіла, — сказала вона, майже виправдовуючись, ніби думала, що ми можемо засудити її за те, що вона вижила. — Але не збиралася чекати, поки вони переріжуть мені горло. Мама воліла б, щоб я втекла. «Заспокойся, — хотіла я їй сказати, але почувалася все гірше. — Ти мусила тікати. Ти повинна була зробити все що завгодно, аби втекти від них. Бо, якби твоя мама залишилася жива, а ти померла, вона решту свого життя страждала б від неймовірного болю й розпачу, ридаючи до хрипоти. Вона б никала по хаті сама не своя, немов хтось відірвав половину її душі від тіла. Це найжорстокіша доля для батьків — хоронити своїх дітей». Я це знала. —Ти вчинила правильно, — промовив незнайомець. Його риси обличчя стали жорсткішими, і мені здалося, що я вловила спалах обурення під крижаною маскою. — Як тебе звати?
19 — Вуюань, — прошепотіла мала. — Вуюань. Зрозуміло. — Він не назвав свого імені у відповідь, не опустився на землю, як я, але дістав зі свого халата шкіряний мішечок із водою і чисту хустинку, а потім повернувся до мене: — Поглянь на її скалічені руки, не можна залишати їх без догляду. Ти вмієш обробляти рани? — Трохи вмію, — відповіла я, беручи в нього всі ті речі. Хустинка була з найтоншого шовку, напрочуд м’яка на дотик, на ній були вишиті дві рибки, що кружляли в ставку з лотосами. Мені було шкода бруднити її кров’ю, але він, схоже, тим не переймався. — Буде боляче, — попередила я Вуюань, розгладжуючи хустинку. Вона просто кивнула, не відводячи погляду від річки. Звичайна дитина реагувала б на біль зовсім не так. З іншого боку, під час війни не буває звичайних дітей. Витираючи її закривавлені долоні, я відчула нестримну ненависть до У. Відтоді як війська царства У захопили округ Куайцзи, наші землі не мали спокою, уже виросло ціле покоління дітей без батьків. На жаль, вони більше знали про біль, аніж про мир. Я очікувала, що незнайомець піде, але він просто стояв збоку й спостерігав за моєю роботою. Це було незнайоме відчуття. Мало хто звертав на мене увагу, коли обличчя було закрите, і ще менше було тих, хто дивився так, ніби справді бачив мене — не гладеньку, «прилизану» поверхню, а колючки, які росли під нею. — Ти ж не місцевий, так? — запитала я, не підводячи на нього очей. — Звідки ти знаєш? — З його м’якого тону було важко зрозуміти, чи щиро він говорив. Про всяк випадок я все ж відповіла: —Твій... зовнішній вигляд. Твої манери. Це не схоже на тутешніх чоловіків. — Ні? А що з моїм зовнішнім виглядом?
20 Тепер я подивилася на нього уважніше — на меч у різьблених піхвах, на багаті кольорові шати, на елегантний вузол його чорного, як ворон, волосся, на китиці та нефрит, що звисали з пояса. — Він поважний, — сказала я нарешті. — Вигляд якоїсь важливої людини. Можливо, ти вельможа. Або мандрівний учений. Або воєначальник — ти так добре б’єшся. — Я хотіла, щоб він виправив мене чи підтвердив мої здогадки, але він лише злегка всміхнувся і більше нічого не промовив. Коли рани Вуюань були оброблені в міру моїх можливостей, він уклав їй у руки мішечок. Мені достатньо було почути слабкий дзенькіт, щоб зрозуміти, що той наповнений монетами. Вуюань витріщилась на нього широко розплющеними очима, її шок був віддзеркаленням мого. — Що... —Придбай собі трохи їжі й новий одяг, — сказав незнайомець. — Але дивись, не витрачай усі гроші. Залиш половину монет і купи незрілі сливи за найнижчою ціною — я пропоную ринок за дві милі на південь звідси, прямо вниз по річці. Зберігай їх у безпечному місці, подалі від сонця. Ось побачиш, через три дні ціни на сливи різко зростуть. Коли цей час настане, продай сливи за потрійну ціну. Ти зрозуміла? Вуюань кивнула, хоча тепер вона відверто роззявила рот, ніби не знала, хто стоїть перед нею — смертний чи бог. Я й сама вже не була в цьому впевнена. — Так. — Добре. «Звідки ти знаєш?» — кортіло мені запитати в нього. Як він міг передбачити, якими будуть ціни через три дні?! До того ж говорив так упевнено... Але юнак розправив свій одяг і рушив берегом річки, віддаляючись від нас. Не роздумуючи, я побігла за ним.
21 — Зачекай! Перш ніж ти підеш... — Я схопила зі свого кошика найкраще пасмо шовку, яке щойно випрала, і простягнула йому: — Будь ласка, візьми це. Він зупинився і похитав головою. — Навіщо? Я вказала на поділ його халата. Там був крихітний розрив, він, мабуть, зачепився за якийсь камінь під час бійки з уським вояком. — Залатати його. Або пошити новий комплект халатів. А якщо ні, — сказала голосніше, коли він зібрався протестувати, — то прийми це як знак моєї вдячності. Я знаю, що це не рівноцінний обмін: пасмо шовку в обмін на життя. Але, можливо, так ти краще мене запам’ятаєш... —Мені не потрібен шовк, щоб пам’ятати тебе, — промовив він так тихо, що я ледве його почула, але прийняв мою пропозицію, злегка схиливши голову. — Якщо на те буде воля долі, ми можемо зустрітися знову. Я дивилась услід його постаті, що віддалялася, сонячне світло падало на пряму, як ніж, лінію його плечей, аж поки силует не перетворився на пляму на тлі далекого обрію. Але щойно він зник із поля зору, мені стиснуло груди і я знову почала задихатися, марно хапаючись пальцями за комір халата. Той самий біль відновився, наче й не зникав. Коли я повернулась додому, то жодним словом не обмовилась ані про те, як зазирнула у вічі смерті, ані про дивну зустріч із молодим чоловіком. Я знала, що мої батьки дуже хвилюватимуться через перше, а ще більше — через друге. До того ж у звичній атмосфері мого дому, який був не так будинком, як халупою із землебитними стінами й низькою солом’яною покрівлею, усе, що сталося, тепер здавалося чи то казкою, чи то сном. Чи повірять мені, якщо я розповім про прекрасного
22 таємничого незнайомця, який може виграти битву з озброєним здорованем, не ворухнувши пальцем; який здатен передбачити підйом і падіння цін на ринку; який поводиться і говорить, як людина, що виросла в палаці? Я і сама вже ледве вірила собі... А я ж була там. І бачила його. Я склала випраний шовк, прибрала зі столу і приготувала вечерю. У нас було мало бобів і ще менше рису; коли зачерпнула необхідну кількість для повного горщика каші, мій ківшик шкрябнув по дну невеликої посудини. Такий звук був тривожним сигналом, але я старалась не зважати на це. Завтра виперу вдвічі більше шовку, ніж сьогодні, і ми зможемо продати його на ринку. Цього буде достатньо. Має вистачити. А коли й це закінчиться... Я обривала цю думку, перш ніж вона встигала розростися до паніки. Я навчилася жити одним днем — проміжком між двома прийомами їжі, від сходу до заходу сонця. Іноді мені здавалося, що це все, чим було моє життя, усе, чим воно могло бути: постійна одноманітна робота, щоб якось вижити, потім я подорослішаю, потім постарію, а потім мій час закінчиться. Але, як не дивно, щоразу, коли я намагалась уявити себе старою жінкою, у мене нічого не виходило. Так, наче хочеш побачити кінець річки, але зображення лише розпливається і губиться десь у темряві. — Тобі допомогти? — У двері зазирнув батько. Він був ще не старим чоловіком, але обличчя мав смагляве й обвітрене, у волоссі вже проглядалася сивина, а спина зовсім зсутулилась від постійної роботи з товстими й важкими стовбурами дерев і величезними сокирами. — Ні, тату, — відказала я. Він завжди пропонував допомогу і завжди говорив це цілком щиро, але до помочі так ніколи й не доходило. Насправді легше було самій усе зробити, ніж пояснювати йому, що і як. Я навіть
23 не впевнена, чи він зміг би сам закип’ятити воду. Але тато все одно був кращим, ніж деякі інші батьки, які били своїх дітей за те, що ті готували недостатньо швидко, або просто щоб зігнати злість на тому, хто не міг дати відсіч. — Ну тоді гаразд. Я чула, як він утомлено йшов кімнатою, як важко зітхав, сідаючи, а невдовзі почула його м’яке розкотисте хропіння. Потім закипіла вода, зелені боби спливли на поверхню і розділилися на половинки. Я помішувала страву, як мене вчила мама, а її колись учила її мати. Після вечері я сиділа біля вікна, підтягнувши коліна до грудей, і дивилась на вулицю. Самі халупи стали не надто привабливим видовищем, а лише потворним нагадуванням про насильство, якого зазнала наша частина царства; однак усі дерева, польові квіти й гори були забарвлені в насичені відтінки синього й зеленого. Над місцями, де трупи покинули гнити, бо не залишилось достатньо селян, аби допомогти поховати мерців, уже виросла буйна трава. Метелики пурхали з гілки на гілку там, де колись зелень була залита кров’ю. Природа зцілилася швидше, ніж ми. Теплий вітерець прилетів і зітхнув, торкнувшись моєї шкіри. У такі моменти сутінкове повітря немов затримувало подих, наче ждало, що ось-ось усе навколо вкриє темрява. Я теж чекала, але чого саме — ще не знала.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx