18 Я присіла навпочіпки й оглянула її рани. Синці були жахливого багряно-синього відтінку, кольору перестиглої сливи, а ще вона подряпала шкіру в декількох місцях, коли спіткнулася. Важко було сказати, яких плям було більше на її сукенці: від бруду чи від крові. Потім я звернула увагу на її маленькі руки й відсахнулась: усі нігті були повністю вирвані, залишились тільки маленькі півкола живої, нерівної плоті. Ці травми давніші. І не схожі на нещасні випадки. —Що з тобою сталося? — Я важко дихала, відчуваючи присмак жовчі в роті. — Де твої батьки? — Вони померли, — вона вимовила це апатично, наче декламувала вірш, який давно втратив сенс. — Померли? — Їх убили, — пояснило дівча, дивлячись на блискучу річку. — Хто? — Хто ж іще? Чудовиська з У. Мені вдалося втекти, поки їхню увагу відвернули крики моєї мами. Я не хотіла, — сказала вона, майже виправдовуючись, ніби думала, що ми можемо засудити її за те, що вона вижила. — Але не збиралася чекати, поки вони переріжуть мені горло. Мама воліла б, щоб я втекла. «Заспокойся, — хотіла я їй сказати, але почувалася все гірше. — Ти мусила тікати. Ти повинна була зробити все що завгодно, аби втекти від них. Бо, якби твоя мама залишилася жива, а ти померла, вона решту свого життя страждала б від неймовірного болю й розпачу, ридаючи до хрипоти. Вона б никала по хаті сама не своя, немов хтось відірвав половину її душі від тіла. Це найжорстокіша доля для батьків — хоронити своїх дітей». Я це знала. —Ти вчинила правильно, — промовив незнайомець. Його риси обличчя стали жорсткішими, і мені здалося, що я вловила спалах обурення під крижаною маскою. — Як тебе звати?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx