19 — Вуюань, — прошепотіла мала. — Вуюань. Зрозуміло. — Він не назвав свого імені у відповідь, не опустився на землю, як я, але дістав зі свого халата шкіряний мішечок із водою і чисту хустинку, а потім повернувся до мене: — Поглянь на її скалічені руки, не можна залишати їх без догляду. Ти вмієш обробляти рани? — Трохи вмію, — відповіла я, беручи в нього всі ті речі. Хустинка була з найтоншого шовку, напрочуд м’яка на дотик, на ній були вишиті дві рибки, що кружляли в ставку з лотосами. Мені було шкода бруднити її кров’ю, але він, схоже, тим не переймався. — Буде боляче, — попередила я Вуюань, розгладжуючи хустинку. Вона просто кивнула, не відводячи погляду від річки. Звичайна дитина реагувала б на біль зовсім не так. З іншого боку, під час війни не буває звичайних дітей. Витираючи її закривавлені долоні, я відчула нестримну ненависть до У. Відтоді як війська царства У захопили округ Куайцзи, наші землі не мали спокою, уже виросло ціле покоління дітей без батьків. На жаль, вони більше знали про біль, аніж про мир. Я очікувала, що незнайомець піде, але він просто стояв збоку й спостерігав за моєю роботою. Це було незнайоме відчуття. Мало хто звертав на мене увагу, коли обличчя було закрите, і ще менше було тих, хто дивився так, ніби справді бачив мене — не гладеньку, «прилизану» поверхню, а колючки, які росли під нею. — Ти ж не місцевий, так? — запитала я, не підводячи на нього очей. — Звідки ти знаєш? — З його м’якого тону було важко зрозуміти, чи щиро він говорив. Про всяк випадок я все ж відповіла: —Твій... зовнішній вигляд. Твої манери. Це не схоже на тутешніх чоловіків. — Ні? А що з моїм зовнішнім виглядом?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx