21 — Зачекай! Перш ніж ти підеш... — Я схопила зі свого кошика найкраще пасмо шовку, яке щойно випрала, і простягнула йому: — Будь ласка, візьми це. Він зупинився і похитав головою. — Навіщо? Я вказала на поділ його халата. Там був крихітний розрив, він, мабуть, зачепився за якийсь камінь під час бійки з уським вояком. — Залатати його. Або пошити новий комплект халатів. А якщо ні, — сказала голосніше, коли він зібрався протестувати, — то прийми це як знак моєї вдячності. Я знаю, що це не рівноцінний обмін: пасмо шовку в обмін на життя. Але, можливо, так ти краще мене запам’ятаєш... —Мені не потрібен шовк, щоб пам’ятати тебе, — промовив він так тихо, що я ледве його почула, але прийняв мою пропозицію, злегка схиливши голову. — Якщо на те буде воля долі, ми можемо зустрітися знову. Я дивилась услід його постаті, що віддалялася, сонячне світло падало на пряму, як ніж, лінію його плечей, аж поки силует не перетворився на пляму на тлі далекого обрію. Але щойно він зник із поля зору, мені стиснуло груди і я знову почала задихатися, марно хапаючись пальцями за комір халата. Той самий біль відновився, наче й не зникав. Коли я повернулась додому, то жодним словом не обмовилась ані про те, як зазирнула у вічі смерті, ані про дивну зустріч із молодим чоловіком. Я знала, що мої батьки дуже хвилюватимуться через перше, а ще більше — через друге. До того ж у звичній атмосфері мого дому, який був не так будинком, як халупою із землебитними стінами й низькою солом’яною покрівлею, усе, що сталося, тепер здавалося чи то казкою, чи то сном. Чи повірять мені, якщо я розповім про прекрасного
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx