9 чорні сліди, які залишили по собі воїни царства У, викликали в мене страшні спогади: усюди палали пожежі, дзвеніли мечі у ворожих руках, на яких багряніла кров наших людей. Ці жахіття так і стояли в мене перед очима, не йшли з голови, переслідували. Іноді вечорами мені ввижалися привиди, які немов пливли над стежками, укритими жовтим пилом, — привиди всіх мешканців села, яким не пощастило вижити. Праворуч скрипнули двері, повертаючи мене в сьогодення. Віддалік почулися голоси. Якийсь чоловік відкашлювався густим мокротинням. Я прискорила крок, притиснувши кошик до себе... Як завжди, я почула річку, перш ніж побачила її. Від невпинного шуму води, схожого на пісню плескоту хвиль, що зливався з криком гусей, ставало легше на душі. Потім ніби в’язи розступилися, відкриваючи очам чудовий краєвид: траву, що здіймалася хвилями під подихом вітру, розсипану на бéрезі гладку гальку з біло-сірими цятками, наче перепелині яйця. Тут не було нікого, крім мене, і я раділа цьому. Мені завжди подобався звук самотності, спокій власного дихання. Коли доводилося перебувати серед інших людей, відчувати на собі їхні погляди, часто виникало дивне нав’язливе відчуття, що моє обличчя і тіло не належать мені. Ніби я була створена виключно для осолоди їхніх очей. Я дістала з кошика перше пасмо шовку, обережно розгорнула його й занурила в прохолодну річкову воду. Раз, другий, третій. Потім віджала його насухо — вода струмочками стікала по зап’ястях. Наче й нехитра справа, але вона була складнішою, ніж могло здатися на перший погляд. Непраний шовк грубий, шорсткий, аж на шкірі рук залишалися рожеві пухирі після роботи з ним; а випраний — такий важкий, що здавалось, наче тримаєш у руках не шовк, а овечу шкуру. Я робила короткі перерви, щоб перевести дух і розслабити м’язи. Щоб помасажувати рукою ніжну шкіру над серцем. За легендою, коли моя мати
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx