12 Обличчя дівчинки було бліде й застигле від переляку, але очі, коли вона звернула їх на нападника, здавалось, палали зсередини. — Це ж була лише одна грушка. — Вона моя! Усе, що тут є, — з притиском сказав чоловік, показуючи на наше село й далі, на похилі сині гори, на столицю, на все наше царство Юе, — тепер належить нам. Не забувай про це. Дівчинка відповіла такою лютою лайкою, що мені залишалося тільки дивуватися, де вона цього навчилася... — Ну все! — вигукнув чоловік і витягнув меч. Різке металеве шипіння заглушило всі звуки. Я чула, ніби мешканці царства У були майстрами металургії, як і ми; ніби їхні мечі були настільки тонкими, що могли розсікти камінь і залишалися гострими навіть через століття. З великим відчаєм я на власні очі побачила, що це правда. Клинок виблискував у повітрі, на його смертоносному вістрі мерехтіло сонце. Один швидкий удар — і він запросто розсіче кістку. Я смикнулась, звільняючись від жахливого заціпеніння. Знову настійливо промайнула думка: «Зроби щось! Урятуй її!». «Не помилися знову». Мої пальці гарячково нишпорили по землі й раптом ухопили каменюку. Не більшу за яйце, але замашну, із зазубленим краєм. Чоловік не дивився на мене; його погляд був спрямований лише на принишкле дівча. За якусь часточку секунди до того, як він рубонув мечем, я кинула в нього камінь. Чого сподівалася досягти тоді, не знаю. Хочеться думати, що вбивство не було в мене на меті, що я збиралася тільки відволікти, а не завдати болю. Але камінь із гучним хрускотом улучив чоловікові в ніс — і той із криком похитнувся, схопившись за обличчя... Зізнаюся, на мить я відчула гострий спалах задоволення. Але дуже швидко на зміну йому прийшов страх. Тепер чоловік усю свою увагу перемкнув на мене, і навіть якщо я не мала
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx