Зупинка серця Сорок років — це вік, коли ще зовсім не пізно змінити життя на краще. У цей переломний момент Тарасу Островському захотілося піти працювати охоронцем на старий цвинтар. Тарас не мав намірів занадто довго крутитися там, але бажав насолити дружині, тому вибрав для цього чудовий спосіб: він закрутив роман з молодою вчителькою, яка працювала у сусідній школі і жила неподалік від цвинтаря. Додаткова робота була чудовим приводом для таких побачень: мегера думає, що чоловік працює, а Тарас насправді потайки бігає до коханки. Автор плану добре знав, що ніхто не доповість лютій гарпії, бо ж на новому місці роботи клієнти не такі балакучі, як у рекламній агенції. Дружина звикла контролювати судженого ще з дня весілля, але надгробки та почорнілі обеліски не видавали таємниць постійно відсутнього сторожа. Тарас домовився про підставну роботу з другом, який весь час працював у штабах різних політиків, поєднуючи це з посадою у міському управлінні, за якою закріпили нагляд за кладовищем. Друг знав про роман Тараса з молодицею, тому допоміг йому оформитися за дешевий могорич і підтвердив, що від нього вимагатимуть тільки вчасно приходити та вчасно йти, а про інший час ніхто не турбуватиметься без відома начальника. На практиці Тарасу потрібно було тільки до півночі слідкувати за недопущенням актів вандалізму. Такого
6 не траплялося досить давно, однак міська рада все одно турбувалася про репутацію району. Містечко майже зрослося із Черніговом, тож перевірки звідти приїздили регулярно, але лише у світлу пору доби. Тоді на зміну заступав інший сторож. Отримавши ввечері ключ від брами з рук напарника та побажання «тихої ночі», Тарас впевненими кроками попрямував до спостережного пункту, який розташовувався у маленькому будиночку. Там він випив чаю з дешевим коньяком, ввімкнув старий телевізор і несподівано заснув. Ніщо не турбувало його сон, доки землю не вкрила суцільна темрява. Новий сторож спав, забувши про бажання злиняти на квартиру до молоденької вчительки Христини Семенівни, котра не відмовляла йому у приємних речах, якщо бачила перспективу отримати за них подаруночок. Після півночі цвинтар захопила справжня буря. Вітер посилився і став розносити мокре листя між надгробками. Гілки з дерев зривалися та падали. Зазвичай у грудні випадав сніг, однак 2018 року він не впав навіть до 12 числа. Повітря було холодне і сухе. Ніщо у той день не віщувало зливи та вітру, але вони прийшли без запрошення. Кілька засохлих гілок не витримали і впали на дах будиночка, змусивши сонного сторожа моментально прокинутися і усвідомити, наскільки різко змінилася погода. Тарас зірвався на ноги, відчуваючи дике нерозуміння того, де він зараз. Тільки за кілька хвилин у голову стукнули протверезіння та спогад про працевлаштування на кладовище. Чоловік зірвався з ліжка і побіг до дверей, які дивним чином відчинилися самі. Варто було йому спробувати наблизитися до проходу, як протяг набрав силу і так зачинив старі дерев’яні двері, що вставне скло з віконних рам не витримало і розлетілося кімнатою. Кілька уламків потрапили просто у тіло чоловіка, котрий стояв безпосередньо близько до проходу.
7 Тарас встиг тільки закричати, коли відчув, що один зі шматків скла застряг у його щоці, за сантиметр від ока. Боліло. Виникло бажання витягнути осколок, однак розум взяв гору. Тарас не переставав скавуліти, наче поранений собака, але й не зачепив уламок, аби так ще більше не нашкодити. Невідомо до чого могла призвести спроба непрофесійно вирвати з тіла чужорідний об’єкт. Йому хотілося когось покликати на допомогу, але поруч були тільки старі надгробки та пошкоджені часом статуї біля склепів. Тарас вибіг крізь двері надвір, але не тямив у якому напрямку рухатися далі. Навколо все захопила страшна буря. Гілки злітали з дерев і падали зовсім поруч із ним. Вітер так розносив дощові потоки, що вони не давали розплющити очі. Довершувала катастрофічне становище непроглядна темрява чернігівської ночі. — Допоможи мені, Господи Всемогутній! — вперше за сорок років згадав молитву Тарас, відчуваючи, як кров заливає обличчя. Він побрів навмання, намагаючись знайти шлях до воріт. Навколо не було на кого сподіватися, але за воротами стояв автомобіль з аптечкою. До виходу Тарас не добіг, оскільки рухався у протилежному напрямку. Це спало йому на думку тільки тоді, коли він опинився на іншому боці кладовища і побачив далеко попереду вогні міської клініки для душевнохворих. Тарас не став бігти у бік вогнів, оскільки не бажав перелазити через височенний старий паркан, на вершині якого був цілий ряд металевих шпичаків. — Куди, чорт забирай, рухатися? — заревів він від болю. Кров одразу змивалася потоками води. Не вдавалося хоч трохи розгледіти не тільки правильного шляху, а й будьякого можливого. Тарас розвернувся і попрямував у проти
8 лежний бік, однак за кілька кроків йому здалося, що на території цвинтаря він не сам. До нього рухався назустріч якийсь чорний силует чоловіка, який тримав у руках дивний предмет з гачкоподібним кінцем. Бідолашний Тарас не розумів, яким чином йому реагувати на таке. Силует невідворотно наближався. Здавалося, ніби незнайомець готовий перейти на біг. «Кому взагалі спаде на думку бродити посеред бурі цвинтарем?» Тарас злякався і знову розвернувся. Він передумав благати про допомогу, маючи наміри заховатися, але незнайомець побачив його і намагався дістатися до нього якомога швидше. Не гаючи часу, поранений сторож побіг. Він тікав, минаючи дерева, два з яких вибігли назустріч і стукнули його. Другий удар виявився болючим і так втиснув у щоку скляний уламок, що нагадав удар струмом. Тарас почав плакати, не соромлячись свого страху. Йому хотілося заховатися, але незнайомець підходив все ближче і ближче, а його наміри залишалися такими ж — дістатися до сторожа та змусити забути про несподівану зустріч. Могили нагадували трампліни. Коли Тарас упав біля однієї з них, йому здалося, ніби за ногу хтось схопився і тягне донизу. Сторож поглянув назад, протер очі й спробував розгледіти незнайомця, однак не побачив нікого. Нападник кудись раптово зник. Намагаючись визволити ногу, Тарас почав пищати, не соромлячись, що почують мертві статуї біля історичних склепів. Він рвався з усієї сили, але нічого не виходило; наче тягнув хтось у десятки разів сильніший — якась потойбічна істота. Перебираючи руками по тілу, він дістався до стопи і тільки тоді серце трішки збавило ритм. Насправді штанина
9 сторожа зачепилася за кущ, однак страх та паніка зробили свою справу, і йому вже відчувалося зростання тиску, який так турбував останні двадцять років нещасливого шлюбу. Тарас відновив дихання, але при цьому не переставав роздивлятися навколо у пошуках таємничого незнайомця. Зрозумівши, що краще втечі нічого не вигадаєш, він різко піднявся на ноги і побрів навмання, не розрізняючи і не осмислюючи своїх дій. Тарас так швидко летів, що не встигав оглядатися по сторонах. Діставшись до іншого боку кладовища, де, за виглядом найближчих надгробків, була розташована стара частина, на території якої ховали покійників ще сімдесят років тому, він зупинився і знову почав відновлювати дихання після важкого бігу. Кров не припиняла текти. Наче сама буря хотіла, щоб він помер від страху, але не змогла добитися свого. Тарас настільки зрадів, що дістався до кінця кладовища, що не помітив куди ступив ногами. Він встиг відчути, як земля стала провалюватися під ним і зникати у невідомій порожнечі. Серце настільки сильно забилося, що сповільнити його було неможливо. Біль затьмарив поранення уламком скла. На мить Тарас Островський заплющив очі, а коли розплющив їх, відчуваючи нестачу повітря, побачив того, хто призвів до пришвидшених ударів серця. Над могилою стояв чоловік у чорному комбінезоні, тримаючи у руках лопату. Серце почало битися втричі сильніше, розриваючи зсередини грудну клітку. Дихання не вистачало. Тарас задихався, дивлячись на похмуре обличчя. Він звалився у могилу, а невідомий планував присипати його живцем, однак не судилося цьому статися. Серце зруйнувало плани обох чоловіків. Стукнуло ще кілька сотень разів, а тоді сорокарічний сторож заснув навіки.
Нова справа Цвинтар ніхто з поліції не оточував, оскільки місцеві жителі не намагалися дізнатися, у чому суть справи. Один молодий полісмен біля кованих воріт стояв на сторожі місця злочину і перевіряв документи у всіх, хто намагався зайти. Побачивши зупинку «мерседеса» за два метри від себе, він здивувався, сприйнявши машину за вісника появи керівництва, однак перше враження було помилковим. З машини без офіціозу вийшов чоловік, на вигляд трішки старший за їхнього командира. Він був одягнений у потерту шкіряну куртку коричневого кольору, старі джинси і чорну сорочку без комірця. На поясі у чоловіка впадала в очі кобура з пістолетом та двома магазинами. Не було потреби запитувати, хто він: всі риси свідчили про те, що на місце злочину прибув слідчий з кримінального відділу. —Куритимеш? — запитав слідчий, виймаючи пачку цигарок. — Дякую! — відповів патрульний. — Вже третю годину чекаю, щоб змінили. Слідчий глянув на годинник, зафіксувавши у думках: 07:00. — Хто вас так рано викликав? — запитав він у патрульного. — Дружина покійного! А вам не розповідали? — Мені подзвонив командир і велів сюди рухатися приймати справу. Але яку конкретно, навіть не натякнув, тому хоч ти кивни у потрібному напрямку. Патрульний затягнувся димом і розповів, що знав:
11 — Вам, може, й нічого ловити. Нічний сторож поранився склом під час бурі, заблукав посеред цвинтаря і звалився в якусь яму. Там у нього відмовило серце — чи то від страху, чи від несподіванки. Дружина не змогла додзвонитися і забила на сполох. Начальник приїхав, почав шукати сліди. Ну, а тоді нас… —Ви Чернов? — несподівано перервав їхню розмову голос з-за брами. Слідчий поглянув у бік кладовища, помітив неподалік сивого чоловіка у короткому сірому плащі та з медичними рукавичками на руках. Судячи з його зовнішнього вигляду, він належав до експертів, котрі мали починати оглядати покійника та місце загибелі, якщо тіло ще не забрали у морг. —Так, капітан Вадим Чернов! — відповів слідчий. — Мені доручили цю справу. Якщо, звісно, буде потрібно її відкривати. —Ви, якщо я правильно розумію, з кримінального відділу? — Саме так! — зізнався Чернов. —Ми не знаємо, чи це ваша справа. Розберетеся самі. Вадим мовчки кивнув патрульному і попрямував за криміналістом углиб цвинтаря. Дорогою він розглядав поховання, хоча в передній частині кладовища, по суті, й дивитися не було на що. Звичайні могили з пам’ятниками, котрі можна зустріти будь-де, а не тільки в цьому похмурому місці. Деякі зміни в ландшафт принесла нічна буря, встеливши могили гілками з дерев та пожовтілим листям, яке ще дивом не попримерзало о такій порі року. Працівники органів рухалися до центру, але не поспішали, обминаючи завали та калюжі. Пройшовши кілька хвилин передньою частиною, експерт звернув у напрямку «старого кварталу».
12 —Навіщо покійний бігав під час бурі? — запитав Чернов, не гаючи часу мовчанням. — Тут наче торнадо пройшлося. —Це ви маєте дізнатися, хоча мені причина здається доволі простою. — Поясніть! —Дружина дзвонила диспетчеру і повідомила, що зниклий чоловік цієї ночі тільки вчетверте вийшов на цю роботу. Про ці місця ходить кепська слава, тому вона не змогла заснути, кілька годин очікуючи хоч якогось дзвінка від коханого. — Маєте на увазі, що він ще не знав територію? — перепитав Чернов. — Так! Коли вони дійшли до місця трагедії, назустріч їм вийшов якийсь дивний чоловічок низького зросту в чорному костюмі з білою сорочкою. Він поспішив зустріти слідчого й обережно провести повз небезпечні ділянки. Попереду нього рухалося маленьке черевце, а легка лисина вже ставала помітною. Потягувало запахом алкоголю, але не поганою аурою. — Ви той десантник, про якого мені розповідали? — подав руку низький чоловік. — Не знаю, що саме розповідали… — ніяково потиснув йому руку Вадим. — Герой війни, нагороджений кількома престижними орденами. Потім допомагав рятувати від голоду населення Судану, брав участь у благодійних проєктах у Сирії. Кажуть, що у кримінальному відділі прийшов на поповнення хлопець з яйцями та медалями. «Добре, що там не написали, що інколи я бачу людські душі!» — подумав Чернов. — Нічого собі, капітане! — присвиснув поруч експерт, наче прочитав думки.
13 —Боюся, що ви мене перехвалите, — всміхнувся Чернов. —Я капітан Максимов Семен, — відрекомендувався пузатий чоловічок. — Приємно! — кивнув Чернов. — Кажуть, тут справа дивна… —А тебе не ввели в курс? —Навіть не сказали, навіщо сюди їхати! — втрутився експерт. — Тоді ходи за мною слідом, — показав рукою Максимов. — Тут немає нічого цікавого... — Він рушив першим. — Тільки трохи незвично. Вони рушили путівцем, минаючи ряди колючих чагарників, і підійшли до зарослої акацією ділянки зі старими похованнями. Там працювали ще двоє експертів з групи та троє патрульних, які щось маркували на території. Покійний так і лежав у ямі. — Що ж тут такого дивного? — запитав Чернов, стоячи над могилою. Перед ним лежав чоловік під сорок років, обмащений у болото, зі склом у щоці. На вбивство поки не було схоже, хоча без висновків з розтину нічого напевне не можна було говорити. Навколо місця падіння залишилося багато слідів пересування не тільки одного чоловіка, хоча нічого не нагадувало свідчень боротьби. Чернов окинув оком цвинтар і здивувався, чому патрульні бродять не біля тіла, а за кілька десятків метрів, і щось там позначають стрічкою. —Стосовно мерця дивного хоч відбавляй! — доповів Максимов. — Якого біса він сюди побіг? —Поранився склом, спробував вибігти і попросити допомоги, однак, зважаючи на темряву та обмежену
14 видимість, нещасний випадок з уламком призвів до гірших наслідків. Його смерть можна пояснити невдалим збігом, якщо…— розповідав експерт. — Якщо кров залишилася неподалік вікна... — випередив висновки Чернов. — Вона там залишилася! — пояснив головний криміналіст. — Я вже переглянув, і пан Максимов там позначив фронт роботи своїм колегам. — Мене дивує не його смерть, — продовжив Чернов. — А порожня могила. — Як і мене! — погодився Максимов. — Тут така заросла частина, що ховати… —Нові поховання тільки у передній частині, — пояснив експерт. — Тут все заповнено. — Тоді, яким чином ця могила виявилася розкопаною? — перебив Чернов. — Вона порожня? — Вона не порожня! — заявив Максимов. — Маєте на увазі… — спробував уточнити Чернов. — Під покійником — потрощена домовина з кістками столітньої давності. — Тобто хтось розкопав могилу і не витратив часу присипати, а … —А наш сторож у неї звалився! — завершив думку Максимов. — Ну, справа цікава сама собою. — І ви вестимете її сам. Поки ще невідомо, чи це кримінал нашого профілю. Для початку ви нам покажете, чи зможете осилити її та визначити склад злочину. —Мені самому треба проводити слідство? — запитав Чернов. — У нас кадровий голод і спалах криміногенної ситуації. Я зараз одразу їду оглядати у морзі іншого покійника. Чоловіка зарізав його сусід-кавказець, з яким у них не тільки
15 однакові бізнеси, а й навіть віра. Однак сусіди не поділили дві торгівельні точки та почали битися на ножах. — І що, такого багато у місті? Чернов і сам знав відповідь на це запитання, але все одно поцікавився. — На всіх вистачить! — погодився Максимов. Капітан глянув крізь кущі, як патрульні почали огороджувати за допомогою стрічки чергову ділянку неподалік, і не стримався запитати: — Що вони там шукають? —Сам подивися. Це найдивніше, що ми тут виявили. Максимов пройшовся вузьким путівцем кілька кроків уперед і показав рукою в напрямку витоптаної ділянки за акаціями, котру було важко розгледіти з місця загибелі сторожа. Чернов проштовхнувся слідом, і його очі пробіглись уздовж ділянки. Він зрозумів, що перша справа у кримінальному відділі буде не такою простою, як йому могло здатися. Неподалік від трупа виднілись мінімум шість розкопаних могил з розтрощеними гробами та пошкодженими столітніми скелетами.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx