7 Тарас встиг тільки закричати, коли відчув, що один зі шматків скла застряг у його щоці, за сантиметр від ока. Боліло. Виникло бажання витягнути осколок, однак розум взяв гору. Тарас не переставав скавуліти, наче поранений собака, але й не зачепив уламок, аби так ще більше не нашкодити. Невідомо до чого могла призвести спроба непрофесійно вирвати з тіла чужорідний об’єкт. Йому хотілося когось покликати на допомогу, але поруч були тільки старі надгробки та пошкоджені часом статуї біля склепів. Тарас вибіг крізь двері надвір, але не тямив у якому напрямку рухатися далі. Навколо все захопила страшна буря. Гілки злітали з дерев і падали зовсім поруч із ним. Вітер так розносив дощові потоки, що вони не давали розплющити очі. Довершувала катастрофічне становище непроглядна темрява чернігівської ночі. — Допоможи мені, Господи Всемогутній! — вперше за сорок років згадав молитву Тарас, відчуваючи, як кров заливає обличчя. Він побрів навмання, намагаючись знайти шлях до воріт. Навколо не було на кого сподіватися, але за воротами стояв автомобіль з аптечкою. До виходу Тарас не добіг, оскільки рухався у протилежному напрямку. Це спало йому на думку тільки тоді, коли він опинився на іншому боці кладовища і побачив далеко попереду вогні міської клініки для душевнохворих. Тарас не став бігти у бік вогнів, оскільки не бажав перелазити через височенний старий паркан, на вершині якого був цілий ряд металевих шпичаків. — Куди, чорт забирай, рухатися? — заревів він від болю. Кров одразу змивалася потоками води. Не вдавалося хоч трохи розгледіти не тільки правильного шляху, а й будьякого можливого. Тарас розвернувся і попрямував у проти
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx