14 просто діти, які літнього дня шукали гладенькі камінці на дні лагідного озера. Він бачив інших. Хтось поривався донизу, хтось линув на поверхню, хтось плив далі. Озеро виштовхувало тих, у кого в легенях закінчувалося повітря. Як і заповідалося, цього дня жодна людина в озері не постраждає. Однак води озера тремтіли, кружляли навколо нього, іноді сплітаючись у вирву. Дно вже було близько, а на ньому — ті гладенькі камінці, що він збирав хлопчиком. А потім він побачив жінку. Спочатку подумав, що це русалка, бо вона просто погойдувалась на хвилях. Зазвичай русалки не втручалися в ритуал. Вони були володарки морів і тим задовільнялися. Тоді він зрозумів, що бачить тільки її обличчя та волосся — руде, як у Мейр, але довше. Воно стриміло за нею у воді. Очі, сірі, немов димні тіні, нагадували йому про когось. Але Кіґан не знав її. Він знав усіх в обличчя в долині, а вона була не з долини. А однак знайома. І хоч він відгородився від усього, та почув її так чітко, як чув промову Мейр на березі. Колись він належав мені. Але тепер він твій. Він зрозумів це, і ти теж розумієш. Меч мало не стрибнув йому до руки. Кіґан відчув його тягар, його силу і дар. Він міг впустити меч, поплисти далі, покинути його. Обрати мав Кіґан — так промовляли боги, так казали легенди. Він ослабив пальці. Той тягар, сила і дар мали вислизнути з його руки. Кіґан не знав, як вести за собою. Він вмів воювати, вчити військової справи, скакати верхи, літати. Але він не знав, як вести за собою інших ані в битву, ані в часи миру. Меч світився у руці, пульсував срібним блиском на узорах, великий червоний камінь палахкотів вогнем. Коли Кіґан ослабив хватку на руків’ї, той блиск потьмянів і вогонь став згасати. А жінка спостерігала за ним.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx