18 більшу частину життя в лікарнях та ювенальних центрах, дівчина, від якої відмовилися власні батьки, яку визнали божевільною і присудили до ізоляції у притулку, де бояться жити навіть щури. Дівчина. Така спрагла до сили, що вбила малу дитину. Катувала немовля. Змушувала дорослого чоловіка хрипіти на колінах. У неї навіть не вистачає порядності, щоб покінчити з життям. Нічого з цього не є брехнею. Тож я дивлюся на Кастла з гарячковим рум’янцем на щоках, невимовленими звуками на вустах й очима, що відмовляються розкривати свої секрети. Він зітхає. Наче хоче щось сказати. Починає говорити, але, роздивившись моє обличчя, передумує. Лише швидко киває, глибоко зітхає, постукує по своєму годиннику, говорить: —Три години до вимкнення світла. І розвертається на вихід. Зупиняється у дверях. —Панянко Феррас, — раптом озивається він, не обертаючись. — Ви обрали залишитися з нами, боротися з нами, стати членом Омега-Пойнта, — пауза. — Нам знадобиться ваша допомога. І я боюся, що ми гаємо час. Я спостерігаю, як він іде. Слухаю його кроки, що віддаляються, прихиляюся спиною до стіни. Дивлюся у стелю, заплющую очі. Слухаю його голос, урочистий і серйозний, що досі лунає в моїх вухах. Ми гаємо час, сказав він. Немов час — це речовина, яку можна гаяти, немов він вимірюється в мисках, які передають нам при народженні, і ми їли надто багато чи надто швидко чи до того, як
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx