20 Це розкіш. Ми тепер рідко бачимося наодинці. Адам разом зі своїм молодшим братом Джеймсом оселився в кімнаті Кенджі, а я ночую з близнючками-цілительками. Напевно, в нас менше двадцяти хвилин до того, як дівчата повернуться в кімнату, і я збираюся взяти з цієї можливості максимум. Я заплющую очі. Адамові руки огортають мій стан, притягують мене ближче, і насолода така величезна, що я заледве можу втримати тремтіння. Це немов моя шкіра і кістки прагнули контакту, теплої ніжності, людської взаємодії так багато років, що не знаю, як поводитися. Я мов голодна дитина, що намагається набити шлунок, насолоджуюся розкішшю цих митей, немов прокинуся вранці й зрозумію, що досі підмітаю попіл для своєї мачухи. Але коли Адамові губи притискаються до моєї голови, мої турботи одягають гарну сукню і якийсь час удають із себе щось інше. —Як ти? — запитую я, і так соромно, бо мої слова уже неспокійні, хоч він заледве тримає мене, але я не можу змусити себе відійти. Його тіло здригається від м’якого, глибокого й поблажливого сміху. Але він не відповідає на моє запитання, і я знаю, що не відповість. Ми так багато разів намагалися втекти разом, але нас ловили й сварили за непослух. Нам не можна бути не в кімнаті, коли вимикають світло. Щойно наш пільговий період — поблажка, надана через наше раптове прибуття, — закінчився, нам з Адамом довелося дотримуватися правил, як усім іншим. А правил тут багато. Засоби безпеки — скрізь камери, на кожному повороті, в кожному коридорі — вони існують, щоб підготувати нас до атаки. Охоронці патрулюють уночі, перевіряють
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx