24 Я задихаюся. Його губи на моїй шиї. Його вії лоскочуть шкіру під моїм підборіддям і він говорить щось, щось, що звучить, як моє ім’я, і цілує мої ключиці, цілує лінію пліч, і його руки й губи шукають вигини і западини мого тіла, і його груди здіймаються, коли він припиняє й вигукує: «Чорт, це так приємно!» і моє серце вирушає до місяця без мене. Я люблю, коли він так говорить до мене. Люблю, коли Адам говорить, що йому подобається мене торкатися, бо це суперечить усьому, що я чула в житті, я хочу забрати його слова в кишеню і перебирати їх щоразу, щоб переконуватися, що вони існують. — Джульєтто. Я заледве можу дихати. Я заледве можу підняти погляд і подивитися прямо і побачити щось, крім абсолютної досконалості цієї миті, але нічого з цього навіть не має значення, бо він усміхається. Він усміхається як людина, яка нанизала зірки навколо своїх вуст, і він дивиться на мене, немов я усе, і мені хочеться ридати. —Заплющ очі, — шепоче Адам. І я довіряю йому. Тож заплющую очі. Я заплющую очі, і він цілує мене в одне око, потім у друге. Тоді підборіддя, ніс, чоло. Мої щоки. Обидві скроні. Кожен сантиметр моєї шиї, і відсахується так швидко, що б’ється головою об похилу стіну.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx